ІХ.6. ПРИЙОМИ ВИКОНАННЯ МОНТАЖНИХ ОПЕРАЦІЙ

Класифікація монтажних операцій. За технологічними ознаками монтажні операції можна поділити на три групи:

• такелажні, пов'язані з підготовкою конструкцій до підйому, — осна­щення і стропування (захоплення);
• суто монтажні — піднімання, наведення, орієнтування, встановлення, вивірення і закріплення конструкцій;
• супутні — антикорозійний захист, герметизація, бетонування стиків, деякі види опорядження, установлення кріпильних деталей, анкерів тощо.

Склад і послідовність операцій залежать від типу елементів, які мон­тують, будівельно-технологічних і монтажних характеристик об'єкта, що зводиться, прийнятої організації процесу монтажу, методів і засобів його здійснення. Операції, що входять в ту або іншу групу, нерозривно пов'язані між собою і можуть виконуватись окремо (самостійно) й од­ночасно.

Оснащення і захоплення (стропування) конструкцій. Оснащен­ня — операція з оббудовування конструкцій, що монтуються, присто­суванням і обладнанням для створення зручних, надійних і безпечних умов виконання робіт. До елементів оснастки належать: канати (стале­ві, конопляні й капронові), що виконують роль стропів, вантів, розчалок або відтяжок; розпірки, підкоси, тяги, які застосовують для вивірення і кріплення конструкцій; навісні сходи, колиски, риштування, що забез­печують зручність і безпеку виконання робіт; монтажні столи, хомути, петлі, кронштейни, підвіски для кріплення технологічного обладнання тощо.

Найчастіше застосовують інвентарну оснастку. її можна навішувати на конструкції як до піднімання, так і після встановлення їх (наприклад, сходи, колиски, риштування; рис. IX.7). Сукупність елементів оснастки, призначених для підтримання й опускання конструкцій, а також для наведення й орієнтування, називають такелажем.

Захоплення (стропування) — операція, яка забезпечує тимча­сове зачеплення конструкцій монтажними машинами і механізмами.

Рис. IX.7. Монтажні риштування, колиски та драбини:

а - навісні односторонні риштування; б - котючі риштування; в - драбина з колискою Для навішування на ферми; г - приєднання драбини до колони за допомогою хомутів; ' - поручні; 2 - кронштейни; 3 - робочий настил; 4 - драбина; 5 - елементи навішення; 6 - колиска; 7 - хомут; 8 - площадка; 9 - тяга хомута

Рис. IX.8. Стропи і траверси:

а, б - універсальні та полегшені стропи; в, г, д - приклади стропування; е, є - дво-і чотиривіткові стропи; ж — розрахункова схема стропів; з, и - траверси для піднімання конструкцій відповідно двома й одним краном; і - схема кантування панелі перекриття за допомогою універсального зрівноважувального стропа; / — заплетка; 2 — стискачі; З — строп; 4 — прокладки; 5 - напівавтоматичний захоплювач; 6 - скоби; 7 - ка­рабіни; 8 — захоплювач; 9 - блок; 10 - балка

Усі стропувальні пристрої поділяють:

за просторовою жорсткістю — на гнучкі й жорсткі. Гнучкі виготовляють з канатів. Вони бувають універсальними, полег­шеними і багатовітковими (рис. IX.8). Жорсткі у вигляді металевих стрічок або захоплювачів застосовують у тих випадках, коли конст­рукції, що монтуються, не можуть сприймати зусиль, які виникають від гнучких стропів, при обмеженій висоті піднімання гака монтажного крана або для зручності виконання робіт (рис. IX.9);

за галуззю використання — на універсальні, придатні для захоплення більшої кількості типів конструкцій, і спеціалізовані (для окремих конструкцій);

за способом керування — на дистанційно керовані, які дають змогу виконувати розстропування на відстані, і некеровані, відчеп­лення яких здійснюють вручну;

за принципом роботи — на механічні, електромагнітні, вакуумні й комбіновані.

Стропувальні пристрої мають забезпечувати збереженість, стійкість і незмінність положення вантажу під час його піднімання; не допускати самовідчеплення, рівномірно розподіляти зусилля між стропами і виклю­чити напруження в конструкціях; давати змогу виконувати стропування і розстропування простими і зручними способами в мінімальний час; бути надійними і універсальними; мати невелику, порівняно з конструк­цією масу; створювати безпечні умови роботи.

Універсальні гнучкі стропи виконують у вигляді замкненої петлі 5…15 м завдовжки із сталевого каната діаметром 19...30 мм, полег­шені стропи - із троса діаметром 12...20 мм із закріпленими на кінцях гаками, карабінами, скобами або петлями, що спрощує кріплення їх до конструкцій, що монтуються (рис. IX.8, а, б). Замість тросів можна застосовувати ланцюги. Для забезпечення розстропування полегшені стропи, як правило, обладнують напівавтоматичними пристроями.

Багатовітковими стропами (дво-, чотири-, шестивітковими) захоп­люють конструкції за дві точки і більше. Окремими вітками є полег­шені стропи, прикріплені до спеціальної скоби (петлі), яка дає змогу регулювати в них зусилля (рис. IX.8, е, є). Багатовітковами стропа­ми можна виконувати, крім вертикального піднімання, кантування конструкцій з горизонтального положення у вертикальне і навпаки

(рис. ІХ.8, і).

При стропуванні вантажу однією віткою канат розтягується силою, що дорівнює вазі вантажу. При двох і більше вітках розрахункове зусилля визначають за формулою

S = G/(m cos а), (IX.6)

де G — вага вантажу, що піднімають; m — кількість віток стропа, на які передається вага вантажу; α — кут відхилення віток стропів від вертикалі (не більше ніж 50...60°).

Діаметр каната вибирають відповідно до потрібних запасів міцності, для чого значення зусилля помножують на коефіцієнт запасу (для інвен­тарних вантажно-захоплюючих пристроїв він дорівнює 6).

Траверси — конструкції, виготовлені із сталевих труб або прокат­ного профілю переважно у вигляді балок, рам чи ферм з підвішеними до них стропами або металевими стрічками — жорсткими стропами (рис. IX.8, з, и). В останніх роблять отвори для штирів. Стропи тра­верс можна обладнувати різними видами захоплюючих пристроїв, що робить їх універсальними. Основне призначення траверс — запобігти виникненню стискальних зусиль в елементах, які піднімають.

Для кращого використання вантажопідйомності крана застосову­ють просторові траверси, за допомогою яких можна одночасно піднімати пакет з кількох елементів (наприклад, плит) або монтувати блоки й оболонки.

За допомогою штирів, пальців, планок, розпірного клина й інших опорних деталей здійснюють захоплення конструкцій за отвори (рис IX. 9, а, б, в). Якщо положення отворів горизонтальне і похиле, найчастіше застосовують циліндричні опорні частини, які в момент висми­кування виходять із зачеплення. Якщо розташування отворів вертикальне, опорні деталі закладають зверху або знизу, а форма їх визна­ються товщиною і матеріалом конструкції. В окремих випадках при глибоких вертикальних отворах можна використовувати клиноподібні захоплювачі, які працюють на розпір.

Консольними захоплювачами піднімають плоскі горизонтальні кон­струкції — плити перекриття, профільований настил, а також статично стійкі довгомірні горизонтально установлені елементи — балки, ригелі (рис. IX. 9, г).

Фрикційні захоплювачі працюють за рахунок сил тертя, що виникають між поверхнею конструкцій і притискними частинами (рис. IX. 9, д).

Кліщові захоплювачі застосовують для піднімання двотаврових за­лізобетонних конструкцій, профільованих і листових металоконструкції (рис. IX. 9, є, ж).

Вакуумні захоплювачі — це малогабаритні камери (присоси) з гумовим ущільнювальним кільцем, внутрішня порожнина яких сполучена з ваку­умним насосом. Захоплення конструкцій здійснюють накладанням на поверхню їх і створенням усередині камери розрядження (рис. IX. 9, з). Вантажопідйомність цих захоплювачів залежить від площі присосів і ступеня розрядження повітря.

Електромагнітний захоплювач — це сталевий корпус, що має в пе­рерізі вигляд кола або прямокутника, всередині якого розміщена котушка (рис. IX. 9, и). Захоплення здіснюється в процесі подавання в котушку по гнучкому кабелю постійного струму. Вантажопідйомність електро­магнітних захоплювачів — від кількох сот кілограмів до кількох тонн.

Піднімання (переміщення) конструкцій. Піднімання — основна монтажна операція, що полягає в переміщенні всіх або окремих точок конструкції в просторі.

Піднімання розрізняють: за певними обмеженнями, за прийомами здійснення; за перервністю проходження операції; за складністю вико­нання; за напрямком переміщення.

Вільне піднімання характеризується можливістю одночасного пере­міщення конструкцій у просторі у всіх напрямках, примусове — тільки в одному. В останньому випадку переміщення найчастіше обмежується напрямними або пристосуваннями.

Підтягування полягає в переміщенні конструкції за принципом «на себе» передачею зусилля від монтажних засобів через тяги (гнучкі або жорсткі). Виштовхування (вижимання) пов'язане з переміщенням конструкції за принципом «від себе» за допомогою передавання руху через виштовхувачі монтажних машин і механізмів. Виштовхування здійснюється переривчастим переміщенням, вижимання — безперервним Опускання — це прийом, що складається з переміщення конструкцій під дією своєї ваги. Поворот характеризується радіальним переміщен­ням конструкції у вертикальній або горизонтальній площині.

Безперервне переміщення передбачає рух конструкцій із швидкістю яка визначається робочими органами монтажних засобів. Таке перемі­щення звичайно буває при підтягуванні й опусканні конструкцій на гнучких тягах. Переривчастому переміщенню властива циклічність. Найчастіше так піднімають конструкції під час виштовхування за на­прямними або підтягування, яке виконують за допомогою домкратів.

Рис. IX.9. Захоплювачі:

а, б, в — штирові, які встановлюють в горизонтальних, вертикальних отворах і отворах ПІД кутом; г - консольний; д - фрикційний; е - рамковий; є - важільний; ж -кліщовий; з — вакуумний; и - електромагнітний; 1,6— штирі; 2 — скоба (петля); 3 - гайковий затискач; 4 — сухар; 5 — розклинок; 7 — фіксатор; 8 — притискачі галчки); 9 - боковина рамки

Просте піднімання полягає у переміщенні конструкції в одному напрямку — вертикальному, горизонтальному або радіальному. Складне піднімання є комбінованим переміщенням одночасно в двох або більше напрямках з технологічною перевагою або без неї.

Рекомендується піднімати конструкцію в такому положенні, в якому вона буде знаходитись у будівлі або споруді. Виняток становлять довгомірні й деякі плоскі конструкції, для яких положення, відмінне від проектного, створює певні переваги в період збереження, оснащення і транспортування. їх приводять у положення, зручне для піднімання, за допомогою кантувачів або спеціальних захоплювачів (рис. IX. 8, 0.

Піднімають конструкції плавно, без ривків, розгойдувань і обертання способами, що виключають виникнення в них небезпечних напружень і створюють безпечні умови виконання робіт. Такелажні елементи і кон­струкції піднімають у два прийоми: спочатку на 20...ЗО см із затри­манням на висоті для додаткової перевірки надійності стропування і правильності положення, потім (якщо ці вимоги виконано) — остаточно.

Піднімання забороняється при недостатньому освітленні, сильному снігопаді, тумані та в інших випадках, коли кранівник погано розпізнає сигнали стропальника (сигнальника) або вантаж переміщується при швидкості вітру більше ніж 15 м/с, а також при парусності конст­рукцій понад 10 м/с.

Наведення, орієнтування і встановлення конструкцій. Наведен­ня й орієнтування — операції, які забезпечують максимальне приближення конструкції до проектного положення у вертикальній і горизон­тальній площинах. Ступінь приближення залежить від виду конструкції і способів її стикування з раніше установленими базовими поверхнями.

Основні принципи наведення й орієнтування — зведення до мінімуму можливих переміщень і перестановок. Ці операції слід виконувати за допомогою машин і механізмів.

Установлення (насадження) — операція, яка завершує наведення й орієнтування із забезпечення проектного положення конструкції. Під час установлення, яке здійснюють за прийнятими орієнтирами (рисками, штирями, упорами, болтами, гранями тощо) або за спеціальними фіксу­ючими або закладними пристроями, домагаються повного контакту відпоних поверхонь конструкцій, які монтуються, з раніше установленими ВІ<ементами, конструкціями або пристосуваннями. Залежно від обме-ЄЛ нь, ш° накладаються на ступені свободи переміщення конструкції в *оосторі п0 відношенню до проектних осей, виділяють три види устаовлення - вільне, обмежено вільне й обмежене (примусове). Н Вільне установлення не передбачає застосування засобів і пристроїв, обмежуючих вільне переміщення конструкцій у просторі. Монтажник у цьому випадку встановлюють конструкцію, зіставляючи риски-орієн-тири на опорі з рисками-орієнтирами на її поверхні візуально. Вільне установлення можливе при монтажі вертикальних довгомірних конст­рукцій з малою площиною опору і високим розташуванням центра ваги.

Через складність виконання монтажних робіт, вивірення і додаткового влаштування тимчасового кріплення вільне установлення застосовують за відповідним техніко-економічним обґрунтуванням (наприклад, при монтажі колон і щогл частка ручної праці в загальній трудомісткості монтажних робіт іноді становить 60 %).

Обмежено вільне установлення виконують з використанням спеці­альних конструкцій або пристроїв, частково обмежуючих вільність пе­реміщення елементів, які монтують в одному або кількох напрямках. Такий вид установлення можна застосовувати для всіх елементів, які мають статичну стійкість, низьке розташування центра ваги і необхідну для цього площу опирання (плити перекриттів, збірні фундаменти, блоки тощо), а також для елементів, які не мають статичної стійкості, але з обмеженим переміщенням в одній з площин (зовнішні й внутрішні па­нелі, перегородки та ін.).

Обмежене (примусове) установлення конструкцій в проектне поло­ження виконують обмеженням переміщення конструкцій в усіх напрям­ках, крім одного. Цього досягають застосуванням спеціальних присто­сувань, самофіксуючих замкових з'єднань та інших пристроїв. Приму­сове установлення ефективне під час монтажу неважких колон, ригелів стінових панелей, особливо в індустріальному житловому будівництві.

Вивірення конструкцій — операція, що забезпечує точну відпо­відність положення конструкцій, які монтуються, проектному. Вивірення може бути візуальним та інструментальним, яке виконують в процесі установлення, коли конструкцію утримують монтажними кранами або іншими механізмами і пристосуваннями, а також після її установлення при закріпленні. В окремих випадках вивірення можна не виконувати (безвивірне установлення).

Візуальне вивірення виконують, якщо точність опорних або торцевих поверхонь і стиків конструкцій достатня з використанням різних вимірю­вальних пристроїв: сталевих рулеток, лінійок, калібрів, шаблонів тощо.

інструментальне вивірення виконують у тих випадках, коли забез­печити точність установлення монтажних елементів і конструкцій склад­но; при цьому перевіряють тільки опорні або торцеві поверхні чи стики змонтованих конструкцій.

Інструментальне вивірення — найбільш поширений вид перевірки розташування змонтованих конструкцій у плані, по висоті й по верти­калі — здійснюють за допомогою спеціальних пристосувань (кондуїт торів, рамно-шарнірних індикаторів) та різних інструментів: теодолітів нівелірів, лот-пристроїв, лазерних пристроїв тощо.

Безвивірне установлення характерне здебільшого для монтажу збір­них металевих конструкцій (в окремих випадках і залізобетонних), які мають підвищений клас точності геометричних розмірів у монтажних стиках. Це дає змогу при встановленні колон з фрезерованими торця­ми виключити вивірення не тільки їх, а й елементів каркаса за умови забезпечення високої точності монтажу тільки опорних плит (фунда­ментів).

Вивірення виконують у плані, по висоті й по горизонталі (верти­калі), а також відносно раніше установлених конструкцій з контролем відхилення від співвісності, перпендикулярності й паралельності за­лежно від вимог проекту виконання робіт.

Вивіренням установлюють точність змонтованих елементів і конст­рукцій. Кількісним критерієм точності є найбільш можливе за певних умов відхилення геометричних параметрів, спричинене похибками виготов­лення, укрупнення і монтажу. Точність характеризується коефіцієнтом

k_т.м.  = 1 / (1+Δ1+ Δ2+ …+ Δn)   (ІХ.7)

де Δ1 Δ2, Δn — відхилення розмірів розташування закладних деталей, анкерних болтів, похибки виготовлення конструкцій, установлення тощо.

Чим ближче кгндо одиниці, тим вищі точність і якість монтажних робіт.

Можливі граничні відхилення від проектного положення елементів і конструкцій під час монтажу обумовлюються проектом виконання робіт залежно від конструктивних рішень, застосовуваних пристроїв і оснащення, виду встановлення, порядку зварювання та інших умов.

Результати перевірки оформляють актами проміжної перевірки змон­тованих конструкцій і актами огляду прихованих робіт, додаючи вико­навчу схему геодезичного контролю.

Закріплення конструкцій. Тимчасове закріплення конструкцій має забезпечувати стійкість їх у проектному положенні на період виві­рення, постійного закріплення і технологічного вистоювання бетону у стиках. Без тимчасового закріплення можна встановлювати тільки ста­тично стійкі конструкції, які не змінюють свого положення під дією тимчасових навантажень і сил, — переважно конструкції з широкою основою і низьким розташуванням центра ваги, що знаходяться у стані статичної рівноваги. З тимчасовим закріпленням установлюють ста­тично нестійкі монтажні конструкції (якщо не передбачається постійне закріплення їх) у тих випадках, коли треба звільнити монтажний засіб від утримання конструкцій, провести перевірні роботи, тривалість підго­товки стиків велика тощо.

Рис. IX. 10. Тимчасове закріплення колон:

а - орієнтири для точного установлення колон; б - універсальний кондуктор; в — тимчасове закріплення колон за допомогою роздільного кондуктора; г — закріплення колон клинами і розчалками; д - закріплення груповим кондуктором; 1 - риски на стакані фундаменту; 2 — осі підкранових балок; З - риски на колоні; 4 - колона; 5 -піврама кондуктора; в - затискний гвинт; 7 - стяжний болт; 8 - закріпне обладнан­ня; 9 - підлива цементного розчину; 10 - клин; 11 - розчалка; 12 - стяжна муфта

Критерієм надійності тимчасового закріплення є відповідність кріплення вимогам вивірення (точності монтажу). Надійність тимчасово­го закріплення характеризується стійкістю конструкцій і визначається ступенем наближення коефіцієнта стійкості &ст до нормативного зна­чення для певних умов кс7 п. Наприклад, для жорстких конструкцій

k_ст= ∑Мутр /∑Мпер ≥ k_ст.н (ІХ.8)

де ∑Мутр   , ∑Мпер     — відповідно сумарні затримні та перекидні моменти.

Всі засоби тимчасового кріплення поділяють на індивідуальні та групові.

Індивідуальні засоби кріплення (рис. IX. 10, а — г) — клин, клинові вкладки, розчалки, підкоси, розпірки, кондуктори, фіксатори — застосо­вують для закріплення окремих статично нестійких монтажних еле­ментів і конструкцій.

Групові засоби кріплення передбачають закріплення кількох статично нестійких монтажних елементів і конструкцій. До них належать групо­ві кондуктори і спеціальні пристосування, які забезпечують закріплен­ня кількох конструкцій або однієї на кількох опорах (рис. IX. 10, д).

Постійне закріплення забезпечує стійкість конструкцій у проект­ному положенні на період виконання післямонтажних робіт і експлуа­тації. Постійне закріплення є завершальною операцією монтажного процесу і закінчується електрозварюванням закладних частин або арма­тури, встановленням болтів, заклепок, бетонуванням стиків тощо.

Електрозварюванням з'єднують металеві конструкції, закладні час­тини й арматуру у стик, кутом, у тавр і внапусток. Електрозварювання може бути ручним, автоматичним і напівавтоматичним; його слід вико­нувати з одного або двох боків деталей, які будуть зварюватися. Для цього торець деталей обрізують під прямим або косим кутом, а сам скіс роблять одностороннім, двостороннім або чашоподібним.

Основними видами зварювання монтажних з'єднань є дугова шов­на, дугова ванна, електрошлакова. Оскільки для останньої характерний безперервний процес, ЇЇ застосовують переважно для зварювання стиків листових конструкцій.

Шви великої протяжності при ручному зварюванні виконують ді­лянками 300...400 мм завдовжки, а якщо товщина металу більше ніж 8 мм — у кілька шарів. Для цього застосовують електроди типу Е42 або Е42А, де цифра позначає міцність наплавленого металу (42 кгс/см2), літера А — підвищене значення відносного подовження й ударної в'яз­кості.

Становлення болтів нормальної (чорні болти) і підвищеної (чисті болти) точності виконують вручну, а закручування гайок - пневматич­ними й електричними гайкозакручувальними або ручними ключами. Після затягування гайок для більш надійного закріплення їх установ­люють контргайки, які прихвачують електрозварюванням, або на нарізці роблять насічки. Під час ставлення високоміцних болтів поверхні еле­ментів стиків і вузлів, що прилягають одна до одної, перед збиранням очищають піскоструменевими апаратами, металевим порошком, обпа-ленням тощо. Гайки високоміцних болтів закручують до досягнення розрахункового крутного моменту спочатку гайкозакручувачами, а потім докручують спеціальними тарувальними ключами.

Заклепочні з'єднання застосовують для конструкцій, працюючих під динамічним навантаженням. Найбільш поширені у монтажі заклепки з напівкруглою головкою. У разі потреби отримання гладкої поверхні застосовують заклепки з потайною головкою. За взаємним розташу­ванням деталей заклепочні з'єднання виконують стиковими з однією або двома накладками, розташовуючи заклепки в один або кілька рядів, паралельно або в шаховому порядку. Загальна товщина деталей, що з'єднуються, не повинна перевищувати чотирьох діаметрів заклейки.

Дюбелі використовують для монтажних з'єднань сталевих конструк­цій (закріплення сталевого профільованого настилу у покрівлях і стінах промислових будівель, прогонових споруд транспортних галерей та в інших огороджувальних конструкціях). їх установлюють пристрілю­ванням за допомогою монтажного пістолета ПЦ-84. Сумарну товщину пристріляного елемента визначають залежно від товщини і тимчасового опору сталі опорного елемента, що позначається на кресленнях КМ.

Замонолічування стиків і швів виконують переважно в залізобе­тонних конструкціях з метою закріплення їх у проектному положенні, для збереження міцності та стійкості на довгий час, захисту металу від корозії, а огороджувальних конструкцій - від продування і проник­нення вологи, для забезпечення потрібної звукоізоляції, отримання по­трібних теплотехнічних якостей тощо. Виконання цих вимог забезпе­чують застосуванням відповідних конструктивних рішень стиків і швів, використанням для замонолічування спеціальних матеріалів і методів виконання робіт (рис. IX. 11).

За способом з'єднання стики поділяють на монолітні безарматурні, монолітні на випусках арматури, зварювальні на закладних деталях, болтові; за сприйманням розрахункових зусиль - на ті, що сприйма­ють, і ті, що не сприймають розрахункові зусилля. Ці умови роботи стику є визначальними при виборі способів і встановленні часу висто­ювання бетону або розчину в стиках.

Перед замонолічуванням стиків виконують роботи з антикорозійного захисту, герметизації та утеплення їх.

Антикорозійний захист металевих елементів, які будуть стикува­тись (арматури і закладних деталей), виконують газополум'яним, меха­нічним або електрохімічним нанесенням на них металізаційних, полі­мерних або комбінованих (металізаційно-полімерних або металізаційно-лакофарбових) покриттів. Попередньо металеві елементи очищають, а перед нанесенням лакофарбових покриттів обґрунтовують. Найбільш поширеними лакофарбовими покриттями є перхлорвінілові лаки, полістирольні клеї, епоксидні лаки, а також їхні суміші з цементами.

Герметизують стики у тих випадках, коли треба запобігти проник­ненню вологи в будівлю. Для цього застосовують різні пористі герметизувальні прокладки (пороізол, герніт та ін.) або спеціальні ущільнювальні мастики (тіоколову, поліізобутиленову тощо). Прокладки укладають у горизонтальні шви в процесі монтажу, а у вертикальні —після закріп­лення конструкцій. Мастики наносять шприцами під тиском.

Для утеплення стиків застосовують різні теплоізоляційні матеріа­ли — вкладиші з пенополістиролу, напівжорсткого скловолокна або мінераловати, обгорнені синтетичною плівкою або пергаміном. Стики герме­тизують і утеплюють найчастіше у зовнішніх стінових панелях і блоках.

Роботи із замонолічування стиків дуже трудомісткі, тому що бетон або розчин укладають великою кількістю малих порцій по всьому об'єк­ту. Поверхні залізобетонних конструкцій, які стикують перед укладанням бетону, слід очистити від бруду, продути стисненим повітрям або промити водою. У разі потреби стик, що замонолічують, огороджують опалубкою.

Укладання бетонної (розчинової) суміші можна виконувати механі­зовано за допомогою розчинонасосів і пневматичних нагнітачів або вручну.

Рис. ІХ.11. Замонолічування стиків і швів залізобетонних конструкцій: а — стик колон з фундаментом; б, г — замонолічування стиків колон у стаканах фун­даментів за допомогою пристрою «Главмосстрою» та схема розміщення його; в - стик колони з колоною; д — замонолічування стиків колон з колонами; е — те саме, панелей перекриття методом набризку бетону; / - стакан фундаменту; 2 - колона; З - бетонне заповнення; 4 — вирівнювальний шар; 5 — компресор; 6 — гаситель; 7 - шланг стисне­ного повітря; 8 - те саме, розчину; 9 - приймальний бункер; 10 - автосамоскид; // -арматурний випуск; 12 - зварний шов; 13 - сталева прокладка; 14 - Г-подібна півформа; 15 - карман для бетону; 16 - замок; 17 - штанга; 18 - змішувальна камера; 19 -матеріальний шланг; 20 - напірна ємність для води; 21 — камера шприц-машини ємністю 3 м3

За допомогою розчинонасосів, що застосовують при виконанні штукатурних і кам'яних робіт, доцільно бетонувати відкриті стики з вели­кими порожнинами, які дають змогу попередньо укладати крупний запов­нювач. Для заповнення несівних стиків з вузькою порожниною, наси­ченою арматурою, можна застосовувати розчинонагнітальний пристрій (рис. IX. 11, б, г), який дає змогу не тільки транспортувати розчин, а й ущільнювати його завдяки великій швидкості виходу бетонної суміші із сопла (до 100 м/с). При цьому досягають такого самого ущільнен­ня бетонної суміші (з розміром зерна крупнозернистого заповнювача до 8 мм), як при торкретуванні. Пневмонагнітачі забезпечують більш щільне укладання суміші в стик, ніж розчинонасоси, і, крім того, дають змогу транспортувати малорухливі суміші із заповнювачами розміром до 15 мм.

Якщо суміші укладають в стики, з яких вона може витекти, слід уста­новлювати таку інвентарну збірно-розбірну опалубку, яка могла б за­кріплюватися без цвяхів і застосовуватись у будь-який період року (рис. IX. 11, д). Якщо бетонну суміш або розчин у стиках не можна ущільнювати звичайними вібраторами, слід використовувати глибинні вібратори з наконечниками або металевими смужками, які надівають на них.

Для прискорення твердіння бетону в стиках на морозі застосовують спосіб термоса, введення протиморозних добавок, обігрівання бетону в тепляках, електропрогрівання бетону, попереднє електропрогріван­ня бетонної суміші або її складових, бетонування в термоактивній опа­лубці або в опалубці з плоскими сітчастими електронагрівальними при­ладами в поєднанні із застосуванням хімічних прискорювачів твердін­ня бетону (нітрат натрію, поташ тощо), обігрівання інфрачервоними випромінювачами, індукційне нагрівання. Доцільність застосування того чи іншого способу обґрунтовують техніко-економічними розрахун­ками.