Ми переїхали сюди http://kmm.890m.com/

Проблема запуску Camera RAW з Adobe Bridge

Gryzley — Thu, 05 May 2016 10:37:20 GMT

В Adobe Bridge не відкриває самостійно Camera RAW. RAW файли можна відкрити тільки використовуючи фотошоп. Видається наступне повідомлення: "Редактирование в Camera RAW не включено. Для редактирования в Camera RAW требуется, чтобы соответствующий продукт был запущен хотя бы один раз"

Виникла і в мене така проблема. Передивившись купу форумів, вирішив не влаштовувати танці з бубнами і вибрав найпростіший варіант: видалив Adobe Bridge, перезавантажив комп'ютер і заново встановив програму. Все стало на свої місця і після переустановки став можливим запуск Camera RAW через контекстне меню програми Adobe Bridge

Обстеження будівель

Gryzley — Wed, 04 May 2016 09:57:46 GMT

Переглянути зміст

Практичні заняття

Gryzley — Wed, 20 Apr 2016 07:35:08 GMT

Практичне заняття № 1

Практичне заняття № 2

Практичне заняття № 3

Практичне заняття № 4

Практичне заняття № 5

Практичне заняття № 6

Практичне заняття № 7

Практичне заняття № 8

Практичне заняття № 9

Практичне заняття № 10

Практичне заняття № 11

Практичне заняття № 12

Організаційно-технічна підготовка при бригадному підряді

Gryzley — Thu, 14 Apr 2016 06:44:14 GMT

Організаційно-технічна підготовка при бригадному підряді.

При переведенні бригад на держрозрахунок необхідно дотримуватися вимог високої організації будівельного виробництва; ув'язки показників планування роботи госпрозрахункових бригад з показниками плану, затвердженого БМУ; налагоджування чіткої роботи всіх служб БМУ, і в першу чергу служби матеріально-технічного забезпечення; порівняння фактичних витрат і показників з плановими.

Щоб цього досягнути, виконується ряд заходів до яких відносяться:

- спрощення внутрішньої структури будівельних організацій, уточнення штатів адмінперсоналу і чітке визначення їх функцій;

- створення укрупнених комплексних бригад, які складаються із спеціалізованих ланок, які мають оптимальний професійно-кваліфікаційний склад;

- ув'язання роботи бригад генпідрядних організацій з діяльністю замовників і субпідрядних організацій, а також з роботою підприємств будіндустрії і транспорту;

- перевірка стану матеріальної бази, розробка нових, або уточнення діючих виробничих норм витрати матеріалів;

- організація комплексної системи управління якістю будівельної індустрії і праці;

- упорядкування матеріально-технічного забезпечення об'єктів будівництва, більш широке застосування ПТК і контейнеризації будівельних матеріалів і виробів;

- забезпечення бригад нормокомплектами, ручним і механізованим інструментом.

4.5 Основний період будівництва

В основному періоді будівництва будинків і споруд розрізняють два етапи, які значно відрізняються один від одного по характеру робіт:

I - етап включає в себе роботи по підземній частині будинку, називаються роботи нульового циклу.

II - етап роботи по зведенню надземної частини будинку.

Склад робіт нульового циклу по будівництву житлового будинку:

- земляні роботи по розробці котловану під будинок і траншей для прокладання комунікацій;

- монтаж, або кладка фундаментів будинку, або стін підвальної частини, влаштування підготовки під підлоги у підвалах, гідроізоляція, заповнення отворів у стінах підвальної частини будинку, монтаж перекриття над підвалом;

- прокладання зовнішніх комунікацій - водопроводу, каналізації, телефону, газу, силової і освітлювальної електромережі, кабелі зв'язку і ін. від найближчих магістралей, або квартальних мереж з влаштуванням вводів;

- засипання пазух котлованів і траншей, планування майданчика;

- влаштування постійних доріг по проекту і необхідних тимчасових проїздів з покриттям із збірних з/б плит, влаштування шляхів для баштового крана, влаштування тротуарів і т.д.

Склад робіт нульового циклу по будівництву промислової будівлі:

- земляні роботи по розробці котловану під будинок і фундаменти технологічного обладнання, розробка траншей для прокладання комунікацій;

- монтаж, або бетонування фундаментів, вкладання нижніх обв'язочних балок;

- бетонування фундаментів технологічного обладнання, монтаж підземних тунелів і каналів, гідроізоляція, укладання кальних блоків;

- прокладання зовнішніх комунікацій від магістральних мереж, влаштування вводів в будинок, прокладання водостоків;

- засипка котлованів і траншей, ущільнення і планування ґрунту, влаштування підготовки під підлоги;

- влаштування постійних і тимчасових проїздів із збірних з/б плит;

Виділення на об'єкті робіт нульового циклу виграє велику роль при підготовці заділів - в об'єм надільних робіт на об'єкті перехідного будівництва включається весь комплекс робіт нульового циклу, а це дозволяє: запобігти виробництва в зимових умовах земляних і підземних робіт, звести до мінімуму організаційні витрати часу при поновленні робіт на будівництві.

4.6 Ув’язування підготовчих і основних робіт.

Графік виробництва підготовчих робіт зав'язують з календарним планом (сітковим графіком) будівництва об'єкта так, щоб витримувалась прийнята черговість і порядок розгортання будівництва. Будівництво крупних промислових підприємств здійснюється по пусковим комплексам чергам, а щоб побудовані цехи могли нормально працювати, одночасно з ними будують всі необхідні для цього підсобні цехи, а також забезпечують житлові і культурно-побутові умови для робітників даних цехів.

Для забезпечення ритмічності робіт, рівномірного переходу робітників будівельних машин з одних об'єктів на інші терміни зведення об'єктів повинні бути відповідним чином ув'язані.

Будівельно-монтажні роботи об'єктів , як основного, так і підготовчого періодів, слід організовувати паралельними потоками.

Виконання підготовчих робіт повинно зосереджуватися в навчальний період на тих об'єктах, без яких неможливо відкриття фронту робіт на наступних об'єктах.

Виконання загальномайданчикових робіт планують із значним випередженням зведення будинків і починають з таким розрахунком, щоб на кожній ділянці території загальномайданчикові роботи були закінчені до моменту початку будівництва будинків на цій ділянці.

З метою створення нормальних умов для виробництва робіт по зведенню об'єктів необхідне виконання загальномайданчикових робіт (планування майданчика, влаштування водостоків і підземних мереж, прокладання доріг). Ці роботи виконують із значним випередженням зведення будинків і починають з таким розрахунком, щоб на кожній ділянці території загальномайданчикові роботи були закінчені.

Об'єми будівництва тимчасових будинків скорочують за рахунок першочергового будівництва деяких основних об'єктів (ТП, гаражі, цехи, які потім використовують для потреб будівельних організацій і підготовчий період будівництва). Із об'єктів житлового будівництва в 1-чергу потрібно будувати постійні житлові будинки, які по мірі готовності, треба використовувати під битовки робітникам.

Роботи по зведенню підземних споруд і підземних конструкцій будинків слід суміщати із загальномайданчиковими роботами на ділянці. Роботи по зведенню надземних конструкцій будинків і споруд треба починати тільки після закінчення влаштування їх підземних конструкцій, зворотній засипці ґрунту, а також плануванні майданчика. Для промислових цехів, запроектованих із збірних конструкцій, рекомендується і попереднє влаштування бетонної підготовки під підлогу

Кладка із дрібного природного і штучного каменю правильної форми

Gryzley — Wed, 13 Apr 2016 07:39:59 GMT

За конструктивними, експлуатаційними та іншими особливостями несівних і огороджувальних конструкцій будівель кладку із дрібних каменів правильної форми поділяють на суцільну (неармоваиу й армовану) і полегшену (багатошарову) кладки, кладку з облицюванням, а також комплексну і комбіновану кладки.

Суцільну неармовану цегляну кладку застосовують при зведенні стін, простінків і стовпів, перегородок, улаштуванні перемичок і карнизів і виконують з одинарної (250 х 120 х 65 мм) і потовщеної (250 х 120 х 88 мм) цегли. Застосовують повнотілу і порожнисту цеглу.

Товщину стін беруть кратною половині довжини цеглини: у ¹/₂, 1, 1Ч₂, 2, 2 /₂, 3 цеглини Висота вільно стоячої стіни залежить від її товщини і масивності кладки, а також від вітрового навантаження і може досягати 8 м Середня товщина горизонтальних швів — 12, вертикальних 10 мм.

Для забезпечення монолітності кладки передбачають перев’язування поперечних і поздовжніх вертикальних швів за одно- чи багаторядною системою При однорядній системі перев’язування чергуються попере- чикові і ложкові ряди (рис. VII 7, а, о), а при багаторядній — кілька ложкових рядів перекриваються одним поперечиковим (рис. VII.7, б, г) Кількість ложкових рядів залежить від виду цегли і її товщини. У процесі кладки з одинарної повнотілої і полегшеної цегли 65 мм завтовшки поперечиковим рядом перекривають п’ять ложкових Таке перев’язування називають п’ятирядним (іноді називають шестирядним) Якщо товщина цегли понад 65 мм, ложкові ряди перев язують поперечиковими через кожні 0,4 м (від верху нижнього до низу верхнього поперєчикового ряду). При багаторядній системі перев’язування поздовжні вертикальні шви залишаються наскрізними на всю висоту ложкових рядів, а поперечні нерев язують у кожному ряду.

Міцність багаторядної кладки на розчинах нижче марки М25 менше однорядної, а на розчинах марки М25 і вище практично однакова

Рис. VII.7. Системи перев’язування швів у суцільній цегляній кладці різноманітних конструктивних елементів будівель:

а, б – прямих кутів із вертикальними обмеженнями стін; в, г – стін; д– неармованих стовпів; е – стін під збірні залізобетонні перемички; є, ж - рядових і арочних перемичок; з, и – армованих стовпів; 1 – брусок; 2 – підсилений брусок; 3 – трубчасті кружала; 4 – щит опалубки; 5 – кругла або штабова сталь; 6 – стояк; 7 – клин; 8 – опалубка; 9 – затяжка; 10 – кружальні ребра; 11 - сітка «зигзаг»; 12 – прямокутна сітка; 13, 15 – повздовжня арматура (відповідно внутрішня і зовнішня); 14 – поперечні хомути.

У суцільних цегляних стінах, що кладуть за однорядною системою перев’язування, кожний вертикальний шов нижнього поперечикового ряду має перекриватися цеглинами верхнього ложкового ряду. Для цього цеглини полеречикових і ложкових рядів зміщуються у поздовжньому напрямку на Ч_А цеглини (рис. VII.7, а, в). У процесі кладки стін за багаторядною системою перев’язування вертикальні поперечні шви у суміжних ложкових рядах зсувають на ^,/₂, а у поперечикових — на ^,/₄ цеглини.

Кладка прямих кутпів має забезпечувати перев’язування вертикальних поперечних і поздовжніх швів і починатися з першого ряду зовнішньої поперечикової версти поздовжньої стіни взаємно перпендикулярним розташуванням тричетвірок (рис. VII.7, б). Другий ложковий ряд кута залежно від товщини стіни і системи перев’язування починається цілими цеглинами або тричетвірками.

Цеглини в конструктивні елементи можна укладати у порядовому, східчастому і змішаному порядку.

При порядовому укладанні незалежно від системи перев’язування швів і товщини стіни спочатку кладуть ряд цеглин зовнішньої версти, потім внутрішньої і забутки. У стіни товщиною у 2 цеглини однорядної системи перев’язування цеглу укладають у східчастому порядку — спочатку викладають поперечиковий і ложковий ряди зовнішньої, потім такі самі ряди внутрішньої версти і далі ряди забутки. Стіни п’ятиряд- ної схеми перев’язування швів товщиною у 2 і більше цеглин кладуть або так само, тільки спочатку у зовнішню версту вкладають усі шість рядів (у тому числі перший поперечиковий) і потім порядово цеглу внутрішньої версти і забутки, або у змішаному порядку — десять рядів порядово (у кожному ряду спочатку обидві версти, потім забутку), а з одинадцятого ряду — східчасто (два ряди ложкових — по 2 цеглини, один поперечиковий і потім три ложкових). Далі конструктивні елементи зводять в аналогічній послідовності, що дає змогу муляру наблизитись до найбільш віддаленої зовнішньої версти і тим самим підвищити продуктивність праці.

Трудомісткість кладки суцільних несівних стін значною мірою залежить від співвідношення кількості цеглин, що кладуть у верстові ряди і забутку (класти цеглу в забутку легше, ніж у верстові ряди). Тому багаторядна система перев’язування, за якою у верстові ряди кладуть у 1,3 раза менше, а у забутку у 2 рази більше цеглин (якщо стіна 51 см завтовшки), простіша і виконується швидше, ніж однорядна. Крім того, багаторядна кладка економніша, оскільки потребує менше тричетвірок, на заготовлення яких іде ціла цегла. Однак міцність багаторядної кладки трохи нижча порівняно з однорядною.

Стовпи і вузькі простінки (до 1 м заввишки) кладуть за трирядною системою перев’язування (рис. VII.7, б), яка допускає збігання поперечних вертикальних швів у трьох суміжних рядах кладки. Ці шви перекривають цеглою кожного четвертого поперечикового ряду.

При кладці простінків для утворення чвертин у першому померечиковому ряду кладуть чвертки, а у ложковому ряду — половинки цеглин Простінки і стовпи у 2¹/₂ цеглини завтовшки і менше зводять із відбірної цегли з суворим дотриманням горизонтальності рядів та вертикальності граней кутів і пошовного заповнення розчином горизонтальних і вертикальних поперечних швів.

Прорізи у стінах перекривають перемичками.У багатоповерхових громадських і промислових будівлях вони, як правило, збірні залізобетонні (рис. VII.7, е). У малоповерхових будівлях прорізи до 2 м завширшки можна перекривати цегляними рядовими перемичками, а до 4 м цегляними арочними. При влаштуванні рядових перемичок, щоб не випадала цегла першого ряду, під нього укладають, як мінімум, три стрижні арматури (рис VII.7, є) діаметром не менше ніж 6 мм з розрахунку один стрижень перерізом 0,2 см на кожні півцеглини стіни, якщо проектом не передбачено більш сильне армування. Рядові перемички кладуть по опалубці. Кружала опалубки можуть бути дерев’яними або металевими (рис. VII.7, є). Спирають кружала на кладку відкосів прорізу. Під кінці кружал підкладають клини або спирають їх на випущені з кладки половинки цеглин, які потім зрубують По опалубці розстилають шар розчину 2...З см завтовшки і в нього занурюють арматуру. Кінці стрижнів заводять за грані прорізу на 25 см Стрижні рівного зрізу мають закінчуватися гаками; для стрижнів періодичного зрізу гаки не потрібні. Опалубку перемичок знімають у терміни, що визначаються нормативами.

Кладку стін між перемичками при ширині простінків менше ніж 1 м ведуть на тому самому розчині, що й перемички.

Арочні перемички кладуть із звичайної цегли зі швами клиноподібної форми (товщина знизу — не менше ніж о, зверху — не більше ніж 25 мм) Кладку арочних перемичок ведуть по настилу з дощок, прибитих до кружальних ребер. Конструкція опалубки має забезпечувати рівномірне опускання її при розпалубленні, шо здійснюється осаджуванням клинів, підкладених під кружала (рис. VII.7, ж). Правильність укладання кожного ряду цегли і радіальність швів перевіряють за шнуром, закріпленим у центрі затяжки опалубки. Кладку ведуть одночасно з двох сторін у напрямку від п’ят до середини. У центральний замковий ряд цегла має входити туго і щільно заклинювати перемичку.

Звис кожного ряду кладки карнизане повинен перевищувати Ч₃довжини цеглини, а загальний випуск цегляного неармованого карниза допускається не більше половини товщини стіни. Для більшого виносу кладка або армується, або виконується по залізобетонних карнизних плитах, заанкерованих у кладку стіни. Кладку карнизів із загальним виносом, що не перевищує полонини товщини стіни, ведуть на тому самому розчині, що й кладку стіни. Частину карниза, що звисає, виконують із тюперечиковнх рядів і врівноважують кладкою, що лежить вище, або заанкеровують. В останньому випадку кладку карнизів починають після того як та частіша стіни, в яку вони замуровані, досягне проектної міцності.

Перегородки товщиною у V₄цеглини мають довжину до 3 м і висоту до 2,7 м, а при товщині у V₂цеглини ці розміри можуть бути збільшені. Для стійкості перегородки армують сталевими стрижнями діаметром не більше ніж 6 мм. До стін, простінків і стовпів перегородки закріплюють за допомогою сталевих йоржів або штирів.

Кладку перегородок ведуть на розчині марки не нижче М10, перев’язуючи вертикальні поперечні шви зміщенням цеглин у суміжних рядах на V₄або на V₂довжини їх. Зводячи перегородки у V₄і V₂цеглини завтовшки, особливу увагу треба звертати на обов’язкове забивання у стіни, простінки і стовпи кріпильних деталей (йоржів, штирів по два- три на бік), якість заповнення швів, правильність положення кожної цеглини, прямолінійність і вертикальність перегородки в цілому. Вирівнюють кладку в процесі зведення перегородки легким постукуванням молотка-кирки по правилу, що прикладене зовні до відповідної площини перегородки. Під час зведення перегородок санвузлів у V₄і ¹/₂ цеглини завтовшки користуються дерев’яним шаблоном. За шаблоном викладають перші два ряди перегородки, потім його знімають і продовжують кладку за шнуром-причалкою, який зачалюють до порядовок; порядовки попередньо закріплюють до стін, між якими зводять перегородку.

Суцільна армованацегляна кладка. Несівну здатність цегляних стін можна підвищити армуванням горизонтальних і вертикальних швів. Товщина таких швів має бути більше діаметра сталевої арматури або суми діаметрів стрижнів, що перетинаються, на А мм у разі дотримання середньої товщини кладки. Армування може бути поперечним і поздовжнім.

Поперечне армування можна виконувати сітками прямокутної форми з діаметром стрижнів не менше ніж 3 і не більше ніж б мм або типу «зигзаг» з діаметром арматури до 8 мм (рис. VII.7, з).Відстань між стрижнями сіток має бути не більше ніж 120 і не менше ніж ЗО мм.

Прутки сіток зв’язують в’язальним дротом або зварюють. Кінці стрижнів слід випускати на одну із внутрішніх поверхонь конструктивних елементів на 2...З мм для контролю за армуванням. Прямокутні сітки і «зигзаг» укладають не рідше ніж через п’ять рядів кладки (сітки «зигзаг» укладають у двох'Ьуміжних рядах так, щоб напрямок стрижнів був взаємно перпендикулярним, рис. VII.7, з).

Поздовжнє армування конструктивних елементів (при великих ексцентриситетах — стовпів, простінків, перегородок), що сприймають розтяжні зусилля й сейсмічні дії, здійснюють окремими стрижнями або каркасами. Стрижні розташовують усередині або зовні конструкції (рис. VJI.7, п): у першомувипадку — у вертикальних швах, у другому — у захисному штукатурному шарі товщиною для стін 10...20, для стовпів 20...ЗО мм. Поздовжнє армування, внутрішнє або зовнішнє, виконують відповідно за ходом і пісдя закінчення кладки того чи іншого конструктивного елемента. Крок хомутів при поздовжньому армуванні не повинен перевищувати 15 діаметрів арматурного стрижня. Розташування стрижнів і їхній зріз обумовлюються проектом. Марка розчину для армованих конструкцій має бути не нижче М50.

Полегшену цегляну кладку застосовують у процесі зведення малоповерхових будівель. Стіни складають з двох верстових стінок у ¹І₂ цеглини завтовшки, порожнини між якими заповнюють легким бетоном або блоками-вкладишами. Інколи замість легкого бетону і вкладишів використовують теплоізоляційні сипкі і плитні матеріали. Однак сипкі матеріали менш ефективні, оскільки з часом осідають, створюючи у стінах продувні ділянки. Верстові стінки зв’язують між собою горизонтальними розчиновими або цегляними діафрагмами — поперечиковими рядами, що заходять у міжверстопе заповнення (рис. VII.8, а), або цегляними вертикальними стінками-нерегородками, що заходять у них на Ч₂ цеглини — колодязна кладка (рис. VII.8, б). Для кладки полегшених стін можна застосовувати иеглу-половняк, що вкладається у версти зламом усередину стіни. Ряди з половняка слід чергувати з ложковими рядами з цілої цегли. Поперечикові ряди вертикальних поперечних діафрагм і поперечикові горизонтальні ряди виконують також тільки з цілої цегли. Порівняно із звичайними стінами (суцільними) полегшені приблизно на 40 % економніші за витратами цегли, мають меншу масу, але зведення їх більш трудомістке.

Кладку з облицюванням застосовують у тих випадках, коли декоративне оздоблення стін із цегли та інших каменів має виконуватися одночасно з їхнім зведенням. Кладка, опоряджена лицьовою цеглою, може бути двох видів: 1 ) зовнішня верста (лицьова поверхня) і внутрішня частина стіни викладені з однієї і тієї самої цегли; 2) зовнішня верста — з лицьової цегли, а внутрішня верста і забутка — із звичайних чи інших каменів. Кладку роблять за багаторядпою системою перев’ язуватія, з’єднуючи масив стіни з лицьовим шаром його поперечиковими рядами (рис. VI1.8, в, г).

Для зовнішньої версти використовують цеглу підвищеної якості, однорідну за кольором, з добре обробленими зовнішніми боковими поверхнями і ребрами. Шви кладки розшивають. Одночасно із зведенням кам’яних конструкцій виконують облицювання закладними або притульними керамічними плитками.

Під час зведення кам’яних конструкцій в умовах жаркої і сухої погоди цеглу потрібно змочувати водою. Якщо у порах є вода, це сприяє нормальному затвердінню розчину (утворенню цементного каменя).

Кладку конструкцій із цегли починають і завершують поперечиковими рядами. Поперечинами кладуть цеглу у гнізда під балки, прогони, ферми, мауерлати, на рівні обрізу стін під плити, у рядах кладки, що виступає (карнизи, пояси, пілястри тощо) незалежно від послідовності кладки рядів прийнятої системи перев’язування. Оскільки тільки поперечиковими рядами зв’язують

Рис. VII.8. Кладка полегшених стін і стін з облицюванням:

а — стіни полегшеної конструкції з горизонтальними діафрагмами; б — колодязна; в — облицювання цегляних стін лицьовою цеглою; г — те саме, із керамічних каменів; д, е — штраби вертикальна (відносна) й убіжна; с — захисний козирок; 1 — поперечи- ковий ряд; 2 — ложковий ряд; 3 — легкий бетон; 4 — поперечна стінка-перегородка; 5 — лицьова кладка; 6 — гак; 7 — гайка; 8 — шайба; 9 — опорний кутик; 10 — дерев’яний настил; 11 — кронштейн; 12 — опорна планка

верстові ряди із забуткою, то їх слід викладати із ціло? цегли. Цеглу-половняк і цегляний бій використовують тільки для забутки у малонаваитажених кам’яних конструкціях.

Тимчасові розриви у цегляній кладці по висоті поздовжніх стін і примикань внутрішніх стін до зовнішніх у разі зведення їх у різний час виконують у вигляді убіжної або вертикальної штраби (рис. VII.8, д, е). У вертикальні штраби треба закладати сталеві в’язі з трьох стрижнів діаметром 8 мм через кожні 2 м висоти для закріплення кладки, що примикатиме.

Паралельно кладці зовнішніх стін між рядами цегли встановлюють гаки для закріплення кронштейнів захисних козирків, або уловлювачів (рис. VII.8, є), і стояків трубчастого риштування. Перший ярус козирків навішують на висоті не більше ніж 6 м над землею і залишають до

кінця кладки стін, другий ярус навішують на висоті б м над першим і потім перевішують через кожні 6. .7 м

У процесі зведення стін, простінків і перегородок у кладку ВІДКОСІВ дверних і віконних прорізів закладають дерев’яні антисептовані вкладиші — но чотири штуки на кожний для закріплення відповідних блоків.

Кам’яні роботи: загальна структура процесів.

Gryzley — Wed, 13 Apr 2016 07:38:42 GMT

Комплексний процес зведення кам’яних конструкцій, який має назву «кам’яні роботи», складається із заготівельних, транспортних і монтажно-укладальних процесів.

Заготівельні процеси — це виготовлення стінових виробів, арматурних і анкерних елементів і деталей (анкерів, скоб, піронів, планок тощо) риштувань і пристроїв для облаштування робочих місць мулярів, приготування кладочних розчинів і бетонної суміші, а також процеси, що підвищують ступінь їх готовності до застосування — перекладання пакетів з цеглою, приймання і пробудження розчину і бетонної суміші у розчинобетонозмішувальних агрегатах, різка, гнуття, антикорозійна та інша обробка арматурних виробів і деталей, укрупнення і проектне оснащення риштувань та інших допоміжних пристроїв і пристосувань.

Транспортні процеси — це транспортування з місць виготовлення до будівельного майданчика або до місць складування стінових виробів, заготовок, пристроїв і напівфабрикатів, а також подавання їх до робочого місця мулярів.

Монтажно-укладальні процеси складаються з основного і допоміжного процесів. Основний процес(укладання каменів на розчині) складається із сукупності робочих операцій: установлення порядовок, натягування причалок, розкладання шаблонів-рамок або джгутів для забезпечення горизонтальності і прямолінійності рядів кладки та товщини горизонтальних швів; пробудження розчину в ящиках для забезпечення однорідності і пластичності, подавання його на стіну, розстилання і розрівнювання; подавання і розкладання каменів на стіну; рубання, обтісування й укладання каменів у конструкцію на розчині і в разі потреби розшивання швів. Допоміжний процес включає контрольно- вимірювальні операції і робочі операції з улаштування риштувань та пристроїв для забезпечення безпечних і нормативних умов праці - освітлювальні й електричні пристрої, тимчасові огорожі і пристрої, що уловлюють падаючі предмети, та інші пристрої.

Кам'яні роботи виконують, як правило, механізованими методами з використанням будівельних машин, технологічних комплектів засобів малої механізації, ручного і контрольно-вимірювального інструменту, будівельної оснастки та пристроїв для організації робочих місць.

Інструменти і пристрої для кам’яної кладки. Під час виконання кладочних операцій застосовують ручний і механізований інструмент. Основним ручним інструментоммуляра (рис. VII.3) є комбінована кельма для нанесення, розрівняння і підрізки розчину; лопата

Рис. VII.3. Типовий ручний інструмент:

а — комбінована кельма; б — кельма для вогнетривника; в — ківш для вогнетривкого розчину; г — молоток-кирка; д — кирка з лезом із твердого сплаву; е — розшивка; е — щуп робочий

для подавання і розстилання розчину; мояоток-киркадля рубки і обтісування каменів; розшивки длянадання швам відповідної форми; кувалда, бучарда і скарпельдля грубої і напівчистої обробки природних каменів, а також для виконання бутової і бутобетонної кладки.

Для виконання кладочних операцій застосовують найрізноманітніші види механізованого інструменту і пристроїв, які оснащують змінними робочими органами і насадками: дрелідля пробудження і розмішування розчинів у розчинних ящиках, електромолоткидля сколювання і обтісування каменів, перфоратори і станкидля свердління отворів, пилкидискові, ланцюгові і канатні для різки каменів тощо, легкі розчиповодидля розстелювання розчину, компресори, водомети, гідропіскоструйпі апаратидля підготовки й очищення кам’яної кладки від забруднення і для змочування поверхні, інструменти і пристрої для різки, гнуття і зварювання арматурнихвиробів, сіток і анкерних деталей.

При виконанні кладочних операцій застосовують засоби вимірювання і контролю, а також засоби індивідуального і колективного захисту:рулетку і сталевий метр, нівеліри оптичні і лазерні, рівень будівельний або лазерний, рівень водяний, кутник, шнур-висок, контрольну рейку, шнур-причалку, порядовку, окуляри, щиток і пояс (захисні), тимчасове огородження — встановлюється по периметру будівлі в зоні кам’яної кладки — і пристрій для уловлювання — встановлюється по периметру будівлі на рівні другого поверху.

Риштування і помости. Для організації роботи на висоті застосовують допоміжні інвентарні пристрої — риштування і помости, переносні площадки, вишки і столики (рис. VII.4)

Для кам’яної кладки стін одноповерхових будинків висотою понад 4 м застосовують стоякові і підвісні риштування.

Стоякові риштування— це багатоярусна просторова каркасна конструкція із трубчастих елементів, що складається: з двох рядів стояків, ригелів, поздовжніх і діагональних в язів, настилу, огорожі, легких металевих драбин, гаків і анкерів для закріплення стояків до стін будівлі (рис. УІІ.4, е) Риштування встановлюють зовні будівлі по спланованій поверхні на підкладках, стояки закріплюють анкерами до стін і оснащують захистом від блискавки та заземлюють. У процесі кладки риштування нарощують. При цьому кожного разу влаштовують два яруси настилу — робочий і захисний (нижній) Загальна висота риштувань може становити 40 м.

Підвісні риштуванняпризначені для кладки прямолінійних зовнішніх стін і складаються з верхніх підтримувальних конструкцій (консольних балок, ферм, кронштейнів), гнучких підвісок (струн) із круглої сталі, прогонів, щитів настилу, огорож і драбинок (рис. УІІ.4, д).Положення робочого місця за висотою змінюють перекладанням щитів на етилу по прогонах з одного ярусу па інший (висота ярусу 1,2 м), загальна висота риштування до 40 м У комплекті риштування передбачено

Рис. VII.4. Помости і риштування: а — інвентарні блокові помости; б — шарнірно-панельні помости; в — установлення блокових помостів для кладки стін другого ярусу; г — переносна площадка для кладки стін сходової клітки; д — підвісні струнні риштування; е — трубчасті бсзболтові риштування; 1 — каркас блока; 2, 11 — відкидні опори; З - ланцюг (канат) для закріплення відкидної опори у складеному положенні; 4 — підкіс дтя закріплення відкидної опори; 5, 16, 24 — робочі настили; 6 — канатні підвіски; 7 — кільця для встановлення риштувань для кладки третього ярус)' стін; 8 — прогін робочого настилу; 9, 22 — інвентарні огорожі; 10 — гак для закріплення відкидної опори; 12 — дерев’яні опорні бруси (нижній і верхній); 13, 18 — троси; 14 — скоби для стояка огорожі; 15 — вушко для бантин настилу й огорожі; 17 — болтові стики; 19 — кронштейн; 20 — хомут; 21 — колона; 23 — стояк

Рис. VII.5. Кладка стін з використанням підйомно-переставних помостів (а) і вишок

(б) та схема механізації транспортування розчину за допомогою розчинонасоса

(в) :

/ — розчинозмішувач; 2 — бункер-живильннк; 3 — приймальний бункер; 4 — вібросито; 5 — розчинонасос; б — подавальний розчиновід; 7 — зворотний розчиновід; 8 — гумовий розчиновід; 9 — ящик

заземлення, відводи для захисту від блискавки приєднують до металевих підтримувальних конструкцій, на які підвішують риштування.

При кладці стін і перегородок багатоповерхових будівель широко застосовують помости, які встановлюють на перекриття. Найчастіше це блокові і шарнірно-панельні помости (рис. VI1.4, а, б) з відкидними опорами, що дає змогу змінювати їх висоту від 1 до 2 м — на висоту ярусу, а також переносні площадки і столикирізної конструкції та призначення (рис. VII.4, в, г).

При висоті поверху до 9 м застосовують підйомно-переставні помости і вишки(рис. VII.5, а, 6).

Транспортування кам’яних стінових матеріалів і заготовок. Кам’яні стінові вироби і заготовки транспортують до будівельного майданчика автомобільним транспортом загального призначення або спеціалізованими автомобілями (пакетовози і контейнеровози) з використанням спеціальних засобів пакетування і контейнеризації. Цеглу і дрібноштучні камені правильної форми доставляють пакетамиз перехресним, іноді «ялинковим», перев’язуванням, викладеними на плоскі одно- або дво- настильні піддони.Як пакетувальний засіб найчастіше застосовують пакетувальпі плівки і смуги.

Піддони з дрібноштучними каменями при навантаженні, розвантаженні і подаванні до робочого місця стропують вилковим підхватом, підхват-футляром або захоплювачем-футляром (рис. VII.6, а, б, в).У межах поверху (при зведенні каркасних багатоповерхових будівель) пакети каменю переміщують за допомогою візків-штабелерів.

Великі блоки транспортують спеціалізованим транспортом. Розвантаження, підняття, а також установлення у проектне положення великих блоків здійснюють монтажним краном за допомогою спеціальних захоплювачів.

Камені неправильної форми (бут) доставляють на будівельні майданчики автосамоскидами, вивантажують і подають до робочих місць у спеціальних ящиках кранами або стрічковими конвеєрами чи за допомогою жолобів.

Закладні деталі, арматурні вироби, анкерні вироби, а також комплектувальні вироби і заготовки постачають і подають до робочих місць у спеціальних контейнерах і касетах.

Доставлення і подавання до робочого місця розчину. Розчини для кам’яної кладки доставляють на будівельний майданчик із заводів або центральних розчинних вузлів спеціальними авторозчиновозами або автосамоскидами з дообладнаними кузовами. Розчини доставляють також у роздавальних бункерах, які подають кранами до робочих місць, де з них порційно видають розчин у ящики мулярів (рис. VII.6, е).

Під час перевезення розчинів автосамоскидами на об’єкті виконують їх перемішування у спеціальних приймально-змішувальних установках, де розчин доводять до потрібної консистенції. За таких умов розчин із автосамоскида вивантажують у приймальний бункер приймально-змішувальної установки, де він повторно перемішується і потім видається у роздавальні бункери або розчинні ящики, які подаються за допомогою кранів до робочих місць (рис. VII.6, д, е).

При значних обсягах кам’яних робіт розчин подають до робочих місць (і частково безпосередньо у кладку) за допомогою розчинонасосів (рис. VII.5, в). Із приймально-змішувальної установки (або із розчи-

Рис. VII.6. Транспортування цегли і розчину:

а — подавання пакета цегли пилковим підхватом (зліва — підхват піддона, справа підняття пакета); б — те саме, підхват-футляром (зліва — «ялинковий» пакет на піддоні, справа — підняття пакета); в — те саме, захоплювачем-футляром (зверху — наведення футляра на пакет, знизу — підняття пакета); г — вивантаження розчину із автосамоскида у ящики; д — прийняття, перероблення і подавання розчину; е — роздавальний бункер для порційного видавання розчину в ящики; 1 — піддон на брусках; 2 — пакет цегли з перехресною укладкою; Зі — пилковий підхват; 4 — притискач; 5 — «ялинковий» пакет цегли; 6 — важелі підхват-футляра; 7 — трубчаста рама; 8 — бокові стінки футляра; 9 — футляр; 10 — захоплювачі; 11 — піддон з гаками; 12 — ящики; 13 — автосамоскид; 14 — естакада; 13 — приямок для роздавального бункера; 16 — розподільний бункер; 17 — шнековий змішувач; 18 — бак для розчину поташу (при кладці у зимових умовах)

нозмішувача, якщо розчин готується на об’єкті) розчин подають до розчинонасоса. Розчинонасос подає розчин у магістральний розчиновід (0 65...75 мм), який змонтовано за тупиковою (для одноповерхових будинків) або за кільцевою (для багатоповерхових) схемою. З магістрального розчиноводу розчин відбирають по гумових розчиноводах у ящики мулярів, що встановлені на робочих місцях. За такою схемою подавання розчину його можна укладати безпосередньо у горизонтальні шви кладки та рівномірно розстелювати за допомогою спеціальної насадки-укладальннка, закріпленої на кінці гумового розчиноводу.

Ефективність кам’яних робіт залежить від технологічного і технічного рівня комплексу процесів, з яких він складається.

Удосконалення технології і техніки виконання комплексного процесу зведення кам’яних конструкцій включає розробку і застосування нових методів і способів виконання заготівельних, транспортних і допоміжних процесів і операцій (приготування розчинів, їх пробудження й активація, транспортування і подавання на робоче місце стінових виробів, матеріалів і розчинів, у тому числі розстелення розчину, установлення і перестановлення риштувань тощо), а також удосконалення способів і прийомів укладання каменю, механізованого і ручного інструменту та монтажної оснастки (великоблокова кладка) для виконання кладочного процесу, організації робочого місця і праці мулярів.

Кам'яні роботи. Загальні відомості

Gryzley — Wed, 13 Apr 2016 07:36:28 GMT

Кам'яні роботи. Загальні відомості

Призначення і види кам’яних кладок. Довговічність, міцність і вогнетивкість кам’яних матеріалів, а також поширення їх у природі сприяють широкому використанню кам’яних конструкцій при зведенні промислових і цивільних будинків та інженерних споруд різного призначення.

Кам’яну кладку виконують з окремих каменів, які укладають у певному поєднанні. Для кладки використовують природні і штучні каменеподібні матеріали у вигляді цегли, каменів, дрібних і великих блоків (рис. VII.1), а також облицювальні і теплоізоляційні матеріали і вироби, кладочні розчини, бетон і арматуру. Застосовують кам’яні матеріали правильної і неправильної форми.

До каменів правильної форми належать штучні вироби, які одержані технологічним переробленням вихідної мінеральної сировини (керамічні, силікатні та бетонні стінові вироби — цегла, штучні камені, дрібні і великі блоки, профільні й облицювальні елементи), а також камені з гірських порід, які одержані з блоків природного каменю або безпосередньо з моноліту випилюванням або виколюванням з наступною чистовою або напівчистовою обробкою (великі та дрібні блоки, тесовий камінь, профільні й облицювальні вироби з мармуру, вапняку, туфу, доломіту, гіпсу, граніту, пісковику тощо).

До каменів неправильної форми належить бутовий камінь (бут) — куски каменю грубої обробки розміром не більше ніж 50 см за найбільшим виміром. Бутовий камінь може бути рваний і постелистий. Застосовують і булижний камінь округлої форми.

Залежно від виду застосовуваного каменю розрізняють кладку з природних і штучних каменів.

Кладку з природних каменів правильної форми називають тесовою кладкою, а із каменів неправильної форми — бутовою кладкою. Бутобетонна кладка — це різновид бутової кладки, в якій шари бутового каменю укладають (занурюють) в шари бетонної суміші.

Кладку із штучних каменів виконують із дрібноштучних каменів і блоків та великих блоків правильної форми, здобутих за випалювальною (керамічні) та безвипалювальною технологією на основі в яжучих речовин: силікатні, цементні, шлакові, зольні тощо.

Рис. VII. 1. Кам’яні штучні вироби для кам’яної кладки: а — цегла повнотіла і порожниста потовщена; б— керамічний камінь звичайних і модульних розмірів; в — дрібні бетонні блоки (півблок і блок з гофрованою і хвилеподібною фактурою); г — крупні блоки зовнішніх стін: 1 — простінковий блок; 2 — блок-перемичка; З — підвіконний блок

За різновидами каменів, технологічними ознаками і галуззю застосування кам’яних конструкцій розрізняють такі види кладки.

Цегляну кладкуіз рядової цеглизастосовують для зведення не- сівних і огороджувальних конструкцій — зовнішніх і внутрішніх стін, простінків, стовпів, перемичок, арок і склепінь, перегородок, а також фундаментів; із лицьової цегли— для кладки з одночасним облицюванням стін та інших елементів будівель та споруд; з вогнетривкої цеглидля конструкцій, які працюють в умовах високих температур (наприклад, промислові печі); з кислототривкої цегли— для футерування димових труб тощо; з цегли, що отримана за технологією кам’яного лиття— для корозійно- і зносостійкого облицювання, футерування і замощування.

Дрібпоблокову кладку виконують із штучних і природних каменів і блоків правильної форми, маса яких (до 36...40 кг) дає змогу укладати їх вручну в процесі зведення стін, простінків, стовпів, перегородок та інших частин будівель та інженерних споруд.

Великоблокова кладка — це кладка із крупних блоків, які укладають в кам’яну конструкцію за допомогою монтажних засобів. Застосовують для зведення фундаментів і стін великоблокових будинків. Блоки об’ємом понад 0,1 м³ виготовляють із цементних, силікатних, важких та легких бетонів, із ніздрюватого, газо- і пінобетону або з природного каменю (вапняку,пісковику, вапняку-черепашнику, вулканічного туфу). Застосовують суцільні, з технологічними порожнинами і порожнисті блоки як з офактуреною, так і знеофактуреною лицьовоюповерхнею. Великоблокову кладку виконують також із застосуванням крупних блоків, виготовлених у заводських умовах з цегли, керамічного або штучного природного каменю.

Бутову кладку з каменів неправильної форми (рваного і посте- листого буту) застосовують для зведення фундаментів, стін підвалів, підпірних стін, конструкцій малих архітектурних форм та інколи при зведенні стін одно-, триповерхових будинків.

Бутобетоппу кладку (із каменів і бетону) застосовують для зведення фундаментів, стін підвалів та інших заглиблених конструкцій промислових і цивільних будинків і споруд.

За конструктивно-технологічними ознаками кладка буває: суцільна(із одного будь-якого виду кам’яного матеріалу); полегшена(багатошарова кладка, деяку частину шарів якої виконано з теплоізоляційного матеріалу — повітряного прошарку, теплоізоляційних плит, матів, мінеральних засипок, легкого бетону, каменю, блоків тощо); кладка з облицюванням(багатошарова кладка, яка складається з конструктивного й облицювального шарів); армована(з поперечним чи поздовжнім армуванням, остання — з внутрішнім або зовнішнім армуванням); комплексна(кам’яна кладка з включенням до поперечного перерізу несівного елемента з монолітного залізобетону); комбінована(із дрібноштучних каменів і великих блоків).

Елементи кам’яної кладки і правила її розрізки. Будь-яку кладку (рис. VII.2, а)виконують окремими рядами. Камені, що викладені довгою боковою стороною — ложком, — уздовж стін утворюють ложковий ряд, короткою — поперечиком — поперечиковий ряд,а відносно фасаду будівлі — зовнішню і внутрішню версти.Заповнення між верстами називають забуткою.Забутка може складатися з ложкових (камені в забутку вкладені ложком уздовж стіни) і поперечикових(поперечиком) забутівпих рядів.Нижню грань каменю, що передає зусилля, і верхню, що їх сприймає, називають постелями,простір між каменями, заповнений розчином, — швом.Розрізняють горизонтальніі вертикальнішви. Останні поділяють на повздовжніі поперечні шви.

Товщина швів при кладці каменів правильної форми і великих блоків регламентується і має становити: для горизонтальних швів 10-15 мм, при середній товщині – 12 мм; для вертикальних швів – 8-12 мм, при середній товщині – 10 мм.

Під час виконання кладки, зовнішній поверхні горизонтальних і вертикальних швів може надаватись певна форма – опукла, угнута, неповна, впідрізку та ін. (рис. VII.2, б). Під опоряджувальні покриття кладку ведуть в підріз, а при значному навантаженні від ваги опоряджувальних покриттів – в постошовку. При цьому глибина незаповнення розчином швів не повинна перевищувати 15 мм для стін і 10 мм для стовпів, у останніх впустошовку виконують тільки вертикальні шви.

а — елементи кам'яної кладки; б — розшиті шви; в — дія на кладку похилої сили; г, д — відповідно правильне і неправильне розташування площин розрізки; е — кладка без перев’язування швів; є — кладка з перев’язуванням швів; / — поперечик; 2 — ложок; З,— постіль; 4 — горизонтальний шов; 5, 6 — вертикальні поздовжній і поперечний шви; 7, 9, 10 — зовнішня і внутрішня ложкові й иоперечикові версти; 8 — забутка; 11, 12, 13 — розшиті шви (відповідно неповний, угнутий і опуклий)

Несівна здатність кам’яних конструкцій залежить від міцності каменів і розчину та цільності (монолітності) кладки.

Щоб у масиві кладки окремі камені не зміщувалися під дією навантажень відносно один одного, вони повинні мати певну форму і їх слід розташувати при укладанні у визначеному порядку, тобто мають бути дотримані певні правила розрізки кладки на окремі камені. Під розрізкою розуміють членування кладки на шари – ряди і на окремі камені. Існує три основних правила розрізки кам’яної кладки.

Перше правило розрізки: ряди каменів мають бути обмежені площинами, перпендикулярними до діючих зусиль, або нормалі до цих плозин не повинні утворювати з напрямком зусиль кут більше ніж 15…17^о.

Допустимий кут а відхилення діючої сили Р від нормалі визначається із умов рівноваги тіл (рис. VII.2, в). За правилом паралелограма сила Р розкладається на силу, що стискує ряди каменів: , і силу, що зсовує їх: ; стискальна сила урівноважується реакцією опори N,а зсувна сила Р₂ урівноважується силою тертя покою , де f— коефіцієнт тертя каменя по каменю, рівний 0,6...0,7 (відповідно при вологому і сухому стані поверхні каменів).

Положення каменю стійке, якщо зсувна сила не перевищує силу тертя покою, тобто . Після спрощення дістанемо .

З урахуванням того що коефіцієнт тертя , де — кут тертя каменя по каменю — дорівнює 30...35° при f= 0,6...0,7, дістаємо , звідки , тобто , а з урахуванням двократного запасу міцності кут ос не повинен перевищувати 15... 17°.

Друге правило розрізки: кожний ряд кладки має поділятися на окремі камені системою вертикальних площин, одні з яких перпендикулярні до верстових рядів, а інші — паралельні їм(рис. VII.2, г). Невиконання цього правила може призвести до розклинювання рядів або сколювання частин каменів (камені А, Б і В,рис. VII.2, д).

Третє правило розрізки передбачає додержання перев’язки вертикальних швів, що виключає збіг у суміжних рядах кладки поперечних і поздовжніх швів(рис. VII.2, є). Перев’язуванням називається незбіжність швів у суміжних рядах. Порушення цього правила призводить до того, що масив кладки розрізується на окремі стовпчики, які або не забезпечують перерозподіл зусиль в масиві кладки, або не здатні самостійно працювати внаслідок деформування з поздовжнім вигином (рис. VII.2, е).

Перев’язування вертикальних швів виконують за визначеною системою, яка називається системою перев’язування швів— це певний порядок розміщення каменів у шарах кладки та чергування цих шарів. Залежно від того, через скільки рядів виконується перев’язування швів, розрізняють однорядні та багаторядні системи перев’язування швів.

Однорядну(ланцюгову) систему застосовують при кладці із всіх видів цегли і дрібних каменів. Виконують чергуванням поперечикових і ложкових рядів з перев’язуванням у кожному ряду всіх вертикальних швів — поперечних на каменя, а поздовжніх— на каменя.

Багаторяднасистема — це чергування кількох ложкових рядів з одним поперечиковим, при цьому поздовжні вертикальні шви залишаються наскрізними на всю висоту ложкових рядів, а поперечні вертикальні шви перев’язують у кожному ряду. Залежно від того, через скільки рядів виконується перев’язування всіх вертикальних швів, розрізняють: п’ятирядну(має ще назву шестирядна)і триряднукладки із цегли 65 мм завтовшки, а також чотирирядну, триряднуідворяднукладки з потовщеної цеглиі каменів. У всіх випадках слід додержувати сятого, щоб всі вертикальні шви були перев’язані не більш як через кожні 40 см.

Розчини для кам’яної кладки. Кам’яну кладку ведуть на розчині, яким вирівнюють постіль каменів і заповнюють вертикальні шви, зв’язуючи окремі камені між собою. Затверділий у швах розчин передає зусилля від одних каменів на інші. При цьому зменшуються звукопровідність, продувність і вологопроникність кладки, підвищуються її несівна здатність і довговічність.

Для кам’яної кладки застосовують розчини таких марок:

за міцністю на стиск: 4, 10, 25, 50, 75, 100, 150, 200;
за морозостійкістю: 10, 15, 25, 35, 50; для вологих умов експлуатації: 100, 150, 200 та 300.

Марку розчину за міцністю на стиск і морозостійкістю призначають виходячи з потреб довговічності будівель і міцності кам’яних конструкцій, характеру та умов їхньої роботи, а також залежно від температурно-вологого режиму твердіння.

За щільністю кладочні розчини поділяють на важкі — щільність в сухому стані не менше ніж 1500 кг/м³ — і легкі — щільність менше ніж 1500 кг/м³. Легкі розчини застосовують для кладки із теплоізоляційних і ефективних кам’яних стінових матеріалів, що виключає утворення «містків холоду». Важкі розчини готують на важких природних пісках (найчастіше гірських) і штучних пісках — із подрібнених і просіяних щільних гірських порід — з насипною щільністю понад 1200 кг/м³. Легкі розчини — па легких (пористих) пісках — пемзовий, перлітовий, шлаковий, керамзитовий тощо — щільністю до 1200 кг/м³.

За видом в’яжучого розчини для кам’яної кладки бувають прості — цементні, вапняні, глиняні, гіпсові - та складні (або змішані) — цементно-вапняні, цементно-глиняні.

Найчастіше для кам’яної кладки застосовують змішані розчини — цементно-вапняній цементно-глиняні,на яких ведуть кладку наземних кам’яних конструкцій, що працюють у сухих (при відносній вологості повітря до 60 %) і вологих (понад 60 %) умовах, а також підземних кам’яних конструкцій, що споруджуються на маловологих або вологих ґрунтах.

Вапняні розчинизастосовують для кладки конструкцій, які несуть незначні навантаження, і при зведенні будівель невисокого ступеня довговічності. Розчини з повітряним вапном застосовують для кладки наземних конструкцій при відносній вологості повітря приміщень до 60 %, аз гідравлічним вапном — для кладки в умовах підвищеної вологості, у тому числі для фундаментів, що споруджуються в ґрунтах малої вологості.

Цементні розчинивикористовують, як правило, при зведенні фундаментів і підземних конструкцій, які знаходяться у насичених вологою ґрунтах і нижче рівня ґрунтових вод, а також при зведенні наземних конструкцій, що несуть великі навантаження (стіни, простінки, стовпи, перемички тощо), при зведенні кам’яних будівель високого ступеня довговічності, а також при бутовій та великоблоковій кладках з використанням високоміцних стінових елементів із щільних гірських порід або важкого бетону. Для приготування цементних розчинів застосовують портландцемент, пластифікований і гідрофобний портландцементі!, пуцолановий, шлакопортландцемент і сульфатостійкий портландцемент (за наявності сульфатних вод).

Найважливішою технологічною властивістю кладочного розчину є його легкоукладальність. Легкоукладальність— це властивість розчинної суміші легко розстилатися тонким шаром на пористу основу і не розшаровуватися при зберіганні, перевезенні та перекачуванні розчину насосами. Легкоукладальність розчину залежить від ступеня його

рухливості і водоутримувальної здатності, що запобігає розшаруванню розчину — швидкому віддаленню води й осіданню піску.

Рухливістьпризначають залежно від виду розчину та відсмоктувальної здатності поверхні, на яку він розстеляється, тобто від ступеня водопоглинання стінових кам'яних виробів. Рухливість розчину залежить від водов’яжучого відношення (В/В) і призначається для кожного виду кладки окремо залежно від умов виробництва. Для бутової кладки, яку виконують «під лопатку», застосовують розчин з рухливістю 4...6 см, для бутової кладки «під залив» — 13...15 см, а для бутової кладки з вібруванням — 1...3 см; для кладки із звичайної цегли, бетонних і природних каменів правильної форми із легких порід (туф), а також при великоблоковій кладці з крупних блоків із бетону та звичайної цегли використовують розчин рухливістю 9...13 см, а для кладки із порожнистої цегли, керамічних каменів, а також при великоблоковій кладці з крупних блоків із порожнистої цегли та керамічних каменів — 7...8 см. В умовах сухої жаркої погоди рухливість розчину підвищують; так, для цегляної кладки вона піднімається до 12... 14 см.

Водоутримувальна здатність— це властивість розчинної суміші утримувати воду при розстиланні розчину на пористу основу, що потрібно для збереження рухливості розчину на пористій основі, а також для запобігання розшаруванню під час перевезення і перекачування насосами. Водоутримувальну здатність підвищують введенням у розчинну суміш неорганічних дисперсних добавок-пластифікаторів (вапно, глина, дрібномелений трепел, діатоміт, золи ТЕС) або органічних иластифікаторів-мікропіноутворювачів (поверхнево-активні речовини) — сульфітно-дріжджова бражка (СДБ), милонафт, синтетична поверхнево-активна добавка тощо.

Суміш з цими добавками віддає воду пористій основі повільно, шар розчину осаджується і рівномірно за всією площиною та товщиною ущільнюється (без утворення локальних ущільнень), добре зчіплюється з каменем.

Легкоукладальність також залежить від співвідношення в'яжучого, мілкого заповнювача, добавок та від гранулометрії і виду піску (важкий або пористий). Пісок потрібно використовувати змішаного гранулометричного складу, максимальна крупність зерен не повинна перевищувати 5 мм для великоблокової і бутової кладок та 2,5 мм — для цегляної і кладки з дрібноштучних каменів і блоків правильної форми.

Правильно підібрана суміш не тільки підвищує монолітність кладки (за рахунок повного заповнення всіх швів, щілин, поглиблень, нерівностей), а й значно полегшує роботу мулярів (розчин м’який, тягуче-пла- стичний), що істотно підвищує продуктивність праці.

За допомогою добавок спрямовано регулюють властивості кладоч- них розчинів для того, щоб підвищити непроникність, морозостійкість і стійкість до агресивного середовища (повітровтягувальні, пластифіку- вально-повітровтягувальні добавки), водонепроникність (ущільнювальні добавки), прискорити або уповільнити твердіння чи змінити терміни тужавлення (добавки — прискорювачі тужавлення або твердіння чи добавки — уповільнювачі тужавлення), підвищити гідрофобність (гідрофобні добавки) тощо.

При виконанні кам’яних робіт слід ураховувати термін придатності розчину, який залежить від складу розчину, погодно-кліматичних чинників (температура і відносна вологість повітря, наявність і швидкість вітру, інтенсивність сонячної радіації) та умов виробництва. Найменші значення за терміном придатності мають цементні розчини — 2...4 год (якщо вони без добавок), найбільші — вапняні, з використанням гідратного (гашеного) вапна — 6... 10 год. Змішані (цементно-вапняні та цементно-глиняні) розчини можуть зберігати придатність протягом

4...6 год.

Розчини готують механізованим способом у розчинозмішувачах примусової діїЦі машини бувають пересувні — для приготування розчину на будівельному майданчику - і стаціонарні — для централізованого приготування на автоматизованих розчинобетонозмішувальних заводах і установках. Якщо розчин готується на будівельному майданчику, то доцільним є використання сухих сумішей, які постачають з автоматизованих заводів, обладнаних засобами підготовки і точного дозування та змішування складових розчину в автоматичному режимі.

Сухі суміші дають змогу отримувати стабільні за складом і технологічними властивостями кладочні розчини з можливістю змін їх властивостей залежно від умов виробництва, вимог міцності, легкоукладаль- ності, теплотехнічних вимог тощо.

Монтаж і демонтаж конструкцій при реконструкції промислових об'єктів

Gryzley — Tue, 22 Mar 2016 15:47:26 GMT

Знесення, розбирання та демонтаж будівель і конструкцій.

Будівельні роботи в умовах реконструкції промислових споруд ускладнюються потребою функціонування основного виробництва, припиненням робіт через об'єктивні причини, впливом підвищеної кількості небезпечних чинників тощо.

Характерним видом робіт за будь-якої реконструкції є знесення, розбирання та демонтаж будівель і конструкцій.

Знесення та розбирання промислових споруд можуть бути повними або частковими. Повне знесення споруди виконують у разі значного фізичного зносу конструкцій споруди або якщо на її місці має бути зведена інша споруда. Часткове розбирання виконують при зніманні окремих конструкцій під час перепланування або заміні їх на міцніші. В обох випадках частину конструкцій (якомога більшу) демонтують, а частину ламають, якщо конструкції неможливо демонтувати. Демонтовані конструкції можуть бути застосовані повторно.

Розбирають споруди в послідовності, зворотній будівництву, а саме: демонтують технологічне обладнання та інженерні комунікації; розбираютьогороджувальні конструкції (покрівлю, підлогу, ненесучі стіни); демонтують або руйнують несучі конструкції; розбирають конструкції фундаменту.

Демонтаж технологічного обладнання та конструкцій виконують за допомогою слюсарних інструментів, металорізок, домкратів, лебідок, вантажопідіймальних і транспортних машин.

Елементи покрівель розбирають із сортуванням матеріалів і виробів для їх подальшого застосування або утилізації. Демонтаж конструкцій дерев'яного даху виконують блоками за допомогою монтажного крана з наступним розбиранням їх на елементи на спеціально організованих майданчиках.

Залежно від конструкції, якості матеріалу і обсягу робіт підлоги розбирають вручну або механізовано. Бетонні підлоги або підлоги з неякісним покриттям на бетонній підготовці руйнують за допомогою відбійних молотків і гідромолотів.

Несучі стіни розбирають з обвалами, якщо їх зроблено із цегли або дрібних блоків, і вручну — без обвалів із штабелюванням. Стіни я великих блоків, плит і заводських щитових виробів розбирають за допомогою вантажопідіймальних машин і відбійних молотків або електрифікованого інструменту.

Залізобетонні і металеві несучі конструкції демонтують за допомогою кранів і лебідок. Стіни обвалюють тягачами, захоплюючи тросами за простінки, або знімають блоками, попередньо зруйнувавши відбійними молотками чи механізованим інструментом. Забороняється обвалювати несучі масивні конструкції на нижні перекриття. Перекриття демонтують кранами, попередньо зруйнувавши місця кріплення. Масивні бетонні конструкції заздалегідь розламують на менші шматки механічним, термічним способом або за допомогою вибуху. Для цього застосовують пневматичні, гідравлічні, електричні молоти, свердлильні машини, різні різаки (кисневі, електричні, плазмові), вибухові речовини.

13.3. Особливості бетонних робіт.

Характерним для бетонних робіт в умовах реконструкції є обмежені умови, різноманітність конструкцій та обсягів робіт, потреба застосування спеціальних бетонних сумішей.

Для влаштування підземних конструкцій найбільше (до 80 % обсягу) використовують монолітний бетон.

За умов реконструкції застосовують заздалегідь заготовлені опалубки, з яких перспективними є уніфікована дрібнощитова, блок-форми, незнім-на. В окремих випадках успішно застосовують великощитову опалубку.

Найбільший ефект від застосування блок-форм отримують, якщо висота конструкції не перевищує 2м, а об'єм — 5 —8 м3.

Незнімну опалубку виготовлюють із залізобетонних плит завтовшки 100 мм, армоцементу завтовшки 35 мм, склоцементних листів завтовшки до 18 мм, а також застосовують готові труби з різних матеріалів, металеві листи та металеву сітку.

Бетонну суміш подають в опалубку всіма відомими способами, крім того, використовують цеховий транспорт основного підприємства — мостові крани, електрокари тощо (рис. 1).

Для доступу будівельних машин і транспорту до місця бетонування в конструкціях покриття або стінах роблять тимчасові прорізи (рис. 2).

В умовах реконструкції за достатніх обсягів робіт використовують також бетононасоси. Останнім часом на базі бетононасосів з гідравлічним приводом розроблено установки з продуктивністю 5—60 м3 /год, які значно розширюють сферу застосування трубопровідного транспорту. Ефективність бетононасосапідвищується, якщо його оснастити гідравлічним маніпулятором або шарнірно-зчленованою стрілою з бетоноводом.

Рис. 1. Подавання бетонної суміші цеховим транспортом: 1 – мостовий кран; 2 – електрокар; 3 – місце бетонування

Рис. 2. Подавання бетонної суміші через тимчасові прорізи в будинку: а — крізь прорізи в покритті; б — крізь прорізи в стінах; / — кран; 2 — проріз упокритті; 3 — баддя; 4 — місце бетонування; 5 — мотовізок; 6 — проріз у стіні; 7 — автосамоскид; 8 — естакада

13.4. Особливості монтажно-демонтажних робіт.

Під час реконструкції промислових будівель виникає потреба не тільки у монтажі нових конструкцій, а й у демонтажі старих.

Організаційна послідовність таких робіт може бути роздільною або комплексною. За роздільної послідовності спочатку демонтують усі старі конструкції, а потім монтують нові, а при комплексній на місце кожної демонтованої конструкції монтують нову. Монтажно-демонтажні роботи виконують одними і тими самими машинами. За умов реконструкції слід застосовувати спеціальні машини з малими габаритами, які могли б переносити конструкції у глиб фронту робіт через технологічне устаткування, переміщатися з вантажем, мали допоміжні гідравлічні захоплювачі та інші пристрої. Здебільшого будівельники застосовують крани, призначені для використання в умовах нового будівництва. Таке рішення не завжди ефективне, оскільки немає можливості використовувати крани на проектну потужність (рис. 3). Будівельні організації, які використовують стандартне обладнання й машини, розробляють комбіновані монтажні крани (рис. 4). Для підвищення вантажопідйомності самохідного крана іноді під кінцем стріли ставлять допоміжну опору або збільшують масу противаги.

Найчастіше в умовах реконструкції для виконання на обмежених площах невеликих обсягів робіт застосовують найпростішу монтажну оснастку і обладнання — домкрати, талі, лебідки, важелі, клини.

Рис. 3. Демонтаж конструкцій двома кранами

Рис. 4. Використання мостового крана зі змінним баштово-стріловим обладнанням: / — баштово-стрілове обладнання; 2 — обойма; 3 — візок; 4 — мостовий кран

способи руйнування бетонних конструкцій .

Розбирання вручну можлива виключно при невеликих обсягах робіт, у разі якщо неможливо застосувати інші способи демонтажу споруд.

Механізований спосіб. Даний спосіб передбачає застосування пневматичних або електричних інструментів та спеціальних пристроїв для руйнування бетону і цегляної кладки. Деякі з них мають можливість сортувати відходи (метал або неметал) з метою їх подальшої утилізації. Пневматичні пристрої можуть встановлюватися на спеціальні колісні або гусеничні бази в якості навісного обладнання й успішно застосовуються як для зовнішніх, так і внутрішніх робіт всередині цехів.

Використання потужних джерел тепла гарячого газового потоку або електричної дуги з метою руйнування споруд знайшло назву «термічний спосіб ». Так звані «кисневі списи» успішно використовуються для різання бетону та залізобетонних конструкцій, завдяки потужному термічному впливу. У фізичному процесі відбувається буквальне плавлення бетону продуктами згоряння Ферум в кисневій струмені.

Вибуховою спосіб руйнування бетонних конструкцій задіюється досить рідко особливо в умовах сучасних густонаселених і забудованих міст. Основна небезпека при таких вибухах — це сильне ударне сейсмічну дію на навколишні будівлі, комунікації та середу в цілому.

Фізичний ефект електрогідравлічного ударного руйнування охрестили електрогідравлічним способом демонтажу бетону. В основу ефекту покладено гідравлічний удар високого тиску в точці на поверхні разрушаемого бетонного масиву.

Алмазне буріння бетону. Метод алмазного свердління отворів отримав найширшу популярність серед різних варіантів демонтажу бетону і конструкцій. Особливу увагу цьому способу приділяється при прокладці інженерних комунікацій крізь монолітні бетонні перешкоди. Свердління алмазним колонковим буром проходить без пилу завдяки підводу в зону механічної дії води, яка видаляє всі частинки бетону при свердлінні. Видалення шламу, відпрацьованої води з частинками бетону, вимагає додаткових зусиль. Однак це набагато краще, ніж прибирати і дихати бетонної пилом. Глибина алмазного буріння бетону може досягати 5 метрів, а діаметри коронок від 30 до 500 мм. Найважливіша перевага такої технології полягає в отримання отворів точної геометрії, як у цегляній кладці, так і армованому залізобетонному перекритті.

Різка бетону алмазними дисками. Спочатку споруди з монолітного бетону та залізобетонні конструкції зводяться з метою довговічною експлуатації. Тим не менш, рано чи пізно будь-які споруди вимагають часткового демонтажу або повного зносу. Алмазна різка бетону дозволяє отримати високоточні прорізи в бетонних конструкціях і цегляній кладці. Цей спосіб дозволяє вирішувати найрізноманітніші завдання в дорожньому, аеродромному і житловому будівництві.

Буропідривною метод руйнування бетону. Це насправді один з найстаріших методів руйнування бетону і кам’яних порід у світі. У методі використовується енергія вибуху спеціальної речовини від впливу збудливого імпульсу іскри або удару. Для руйнування за даною технологією роблять шпурові заряди по всій площині масиву разрушаемого бетону. Щоб уникнути великого радіусу розкиду шматків бетону, використовують спеціальні локалізатори вибухової хвилі.

Електрогідравлічний метод руйнування монолітних бетонних конструкцій. Метод дозволяє проводити роботи з руйнування бетону, виключаючи утворення вибухової хвилі і розкиду уламків. Для багатьох промислових об’єктів це є ключовим критерієм на об’єктах з виділенням вибухонебезпечних газів і пилу. Метод повністю безпечний для відкритого застосування поблизу людей як зовні приміщень, так і всередині їх. Високий показник механізації такого процесу дозволяє повністю уникнути застосування фізичної праці.

РЕКОНСТРУКЦІЯ ПРОМИСЛОВИХ БУДІВЕЛЬ.

Gryzley — Tue, 15 Mar 2016 17:10:39 GMT

Ступінь оновлення основних фондів зазвичай характеризується масштабом проведення реконструктивних робіт. За цією ознакою реконструкція підрозділяється на докорінну і малу.

Корінна реконструкція являє собою повне переобладнання і перевлаштування всіх виробництв підприємства з демонтажем, монтажем та заміною технологічного обладнання, перебудовою або розширенням існуючих та будівництвом нових виробничих і підсобно-допоміжних цехів (замість що зносяться). Корінна реконструкція, як правило, здійснюється за єдиним проектом і кошторисом.

Мала реконструкція відрізняється від корінної обсягом робіт і пов'язана з переобладнанням і перебудовою окремих виробництв підприємства. Реконструкція цього виду здійснюється за окремими технічними (техноробочого) проектам і кошторисам до них.

Необхідність проведення реконструкції виробництв. Поняття реконструкції промислових будівель.

При сучасних темпах розвитку промисловості зміна видів продукції, що випускається на підприємстві, відбувається у відносно короткі проміжки часу, при цьому будівлі й споруди залишаються незмінними. Відносна зміна технології і заміна устаткування виробництва в машинобудуванні відбувається через 10-15 років, у хімічній промисловості – через 6-8 років, а в електронній через – 5 років. Фізична довговічність промислових будинків і споруд знаходиться в межах 50-100 років. Розглядаючи довговічність будинків необхідно відзначити, що за час їхньої експлуатації зміна основних технологій відбувається 3-5 разів і більше. При кожній зміні технології й заміні машин і установок виникає необхідність у відновленні й реконструкції існуючих промислових будинків і споруджень.

Перехід виробництва на виготовлення нових видів продукції, збільшення об’ємів виготовлення продукції, застосування нових сучасних технологій. Усе це потребує розширення промислових підприємств.

Розширення діючих підприємств – це будівництво додаткових і нових підприємств, розширення існуючих цехів і об'єктів основного, підсобного і обслуговуючого призначення з метою створення додаткових або нових виробничих площ, а також для будівництва філій, що входять до складу цих підприємств, які після введення в експлуатацію не будуть перебувати на самостійному балансі.

Реконструкція діючого підприємства – це перебудова існуючих цехів і об'єктів основного обслуговуючого й підсобного призначення без зміни наявних будинків і споруджень основного призначення.

Доцільність подальшого використання промислових будівель зі збереженням або зміною функцій, як і в житлових будинків визначається ступенем зношування.

Особливості реконструкції виробничих будівель.

При реконструкції виробничих будинків вирішуються наступні завдання:

1.Доведення об'ємно планувальної структури будинку у відповідність із потребами розташованого виробництва.

2.Підвищення експлуатаційних якостей існуючих несучих огороджуючих конструкцій відповідно до нових вимог виробництва.

3.Зміна основних будівельних параметрів будинку (конфігурації плану, висоти приміщень, сітки колон), пов'язана з розвитком виробництва, а також з умовами проведення реконструктивних будівельних робіт, у тому числі без зупинки технологічного процесу.

4.Модернізація інженерних систем для забезпечення потреб нового виробництва й створення необхідних нормами умов праці.

5.Удосконалювання архітектурно-художніх якостей будинку і його інтер'єрів з урахуванням сучасних вимог і загальної композиції.

Процес технічного переобладнання й реконструкції виробництв у більшості випадків супроводжується заміною технологічного устаткування, зміною співвідношень різних ділянок і відділень і пов'язаним із цим більшим або меншим переплануванням. Необхідність часткового або повного перепланування може визначатися зміною санітарних або пожежних характеристик. Основні фактори, що спричиняють вплив на формування архітектурних рішень при реконструкції підприємств є:

1.Широке впровадження нових технологічних процесів, що підвищують продуктивність праці і потребують підтримку постійних мікрокліматичних умов у цехах.

2.Підвищення вимог до інженерного забезпечення виробництв і пов'язане із цим збільшення річних витрат електроенергії, теплової енергії, а також води.

3.Комплексна механізація й автоматизація виробничих процесів, створення систем автоматизованого керування виробництвом.

4.Перехід до нових форм територіальної організації виробництва, що викликає необхідність зміни сформованої структури підприємства.

При реконструкції проявляється необхідність виконання комплексу робіт не властивому новому будівництву, а саме демонтаж конструкцій, їхнє підсилення, заміна окремих конструктивних елементів, розбирання споруд.

Проектні рішення при реконструкції промбудівель.

При перебудові будинків і споруд в процесі реконструкції промислових підприємств виникають наступні завдання: зміна геометричних параметрів, збільшення кроку колон, прольотів, відміток підкранових колій і висоти будинку, підвищення діючих технологічних навантажень, збільшення вантажопідйомності; покращення умов праці й заходи щодо захисту навколишнього середовища.

Існують наступні проектні рішення при реконструкції промбудівель:

1.Звичайна надбудова:

а) Надбудовується другий поверх. Відмітка перекриття другого поверху проектується на рівні існуючого покриття. Існуюче покриття реконструюється в міжповерхове перекриття.

б) Збільшується висота будинку. Існуюче покриття демонтується.

2.Незалежна надбудова:

а) Будинок надбудовується на самостійних опорах. Існуючі покриття реконструюються в міжповерхові перекриття.

б) Будинок надбудовується, при чому відмітка нового перекриття вище існуючого покриття.

3.Заміна покриття:

а) Заміняється покриття по дерев'яних або металевих фермах, на покриття з з/б плит, а також профнастила по з/б і металевих балках.

4.Заміна перекриття:

а) Заміняються перекриття різного виду по дерев'яних, металевих або з/б балках на залізобетонне.

ОПАЛУБНІ РОБОТИ

Gryzley — Wed, 02 Mar 2016 09:08:34 GMT

Опалубка - тимчасова допоміжна конструкція для забезпечення форми, розмірів і положення в просторі монолітної конструкції, що зводиться. До складу опалубки входять: щити (форми), які забезпечують форму, розміри та якість поверхні монолітної конструкції; риштування для підтримування опалубних форм; риштування для розміщення бетонників; елементи кріплення (рис. VIII.3).

В опалубні форми укладають бетонну суміш, де вона твердне до досягнення бетоном потрібної міцності. Після цього опалубку розбирають, якщо не використовують таку, яка після бетонування залишається в конструкції, створюючи її зовнішню поверхню.

До опалубки ставляться такі вимоги: внутрішні контури опалубних форм мають відповідати проектним розмірам монолітної конструкції; якість внутрішньої площини опалубних форм (палуба) має забезпечувати потрібну якість зовнішньої поверхні монолітної конструкції; міцність і жорсткість опалубки мають бути достатні для забезпечення постійних розмірів і форми від впливу навантажень, які виникають у процесі виконання робіт; прогинання зібраної опалубки і формоутворювальних елементів не повинне перевищувати 1/400 прогону для вертикальних поверхонь монолітних конструкцій і 1/500 — для перекриттів; конструкція опалубки має забезпечувати мінімальні витрати на її влаштування, незначну трудомісткість виконання робіт.

Як правило, раціонально застосовувати уніфіковані конструкції опалубки з максимальною кількістю серійно виготовлених деталей і взаємозамінних елементів. Опалубку потрібно виготовляти централізовано і постачати п стані, придатному до збирання та експлуатації без додаткового дороблення і виправлення. Конструкція опалубки має давати змогу виконувати укрупнення з наступним монтажем панелями чи блоками. Така опалубка має забезпечувати багатократність її використання — необхідну оборотність, яка залежно від виду опалубки і матеріалу може бути від 20 до 400.

Навантаження на опалубку. На встановлену вертикальноопалубку діють тиск бетонної суміші та динамічні сили від її скидання і вібрування. Крім того, при визначенні стійкості опалубки значних розмірів ураховують вітрові навантаження, а при застосуванні зовнішніх вібраторів — додаткові навантаження в місцях кріплення їх.

Боковий тиск бетонної суміші залежить від її властивостей (щільності, рухливості, терміну тужавлення тощо), прийнятої технології бетонування (товщини шарів укладання, режиму вібрації, тиску нагнітання чи режиму завантажування опалубки, сил тертя укладеної бетонної суміші з опалубкою, температурних умов навколишнього середовища). Тиск розподіляється в межах активного шару бетонної суміші. Приблизно на глибині, що дорівнює ²/₃ висоти цього шару, тиск максимальний ( p_max ), а в нижній частині тиск становить звичайно 0,4...0,5 р_max.

Максимальний боковий тиск бетонної суміші при ущільненні внутрішніми вібраторами:

При ущільненні бетонної суміші зовнішніми вібраторами:

де у — густина бетонної суміші, кг/м³; h — висота укладеного шару бетонної суміші, який передає тиск на опалубку, м; R — радіус дії вібраторів, м; v — швидкість бетонування, м/год; k₁ — коефіцієнт, що враховує рухливість бетонної суміші: k₁= 0,8 — для сумішей рухливістю 0...2 см, k₁= 1,0 — рухливістю 4...6 см, k₁= 1,2 — рухливістю 8...12 см; k₂ — коефіцієнт, що залежить від температури укладеної бетонної суміші: k₂ = 1,15 — для сумішей з температурою 5...7 °С; k₂= 1,0 —з температурою 12...17 °С; k₂= 0,85 —з температурою 28...32 °С.

Розподіл тиску бетонної суміші на опалубку може бути також прийнятим за аналогією з розподілом гідростатичного тиску, але з деяким перевищенням. Результуюча сила бокового тиску при цьому

Додаткові навантаження від опускання бетонної суміші і вібрування беруть рівними 4 кПа, а від вивантажування суміші з баддів місткістю більше ніж 0,8 м³ — 6 кПа.

При розрахунках горизонтальної опалубки враховують такі вертикальні навантаження, як власна вага опалубки, підтримувальних елементів, арматури та укладеної бетонної суміші; навантаження від людей та

транспортних засобів —2,5 кПа; динамічну дію вібрування — до 2 кПа, зосереджені навантаження від робітника — 1,3 кН та транспортних засобів — до 2,5 кН.

При визначенні розрахункових навантажень враховують коефіцієнти від перевантаження: 1,1 — для власної ваги опалубки і риштувань; 1,2 — ваги бетону, арматури та вітрового навантаження; 1,3 — для інших видів навантажень.

Розрахунки опалубки виконують на міцність і прогинання.

Види опалубки. Опалубку розрізняють за такими ознаками: за кількістю циклів використання — опалубка неінвентарна (використовують тільки один раз) та інвентарна (багатооборотна); за матеріалами, що використовують, — з дерева, металу, синтетичних матеріалів, матеріалів на основі цементних в’яжучих та комбінована; за конструктивними особливостями — індивідуальна, незнімна, розбірно-переставна, підйомно-переставна, об’ємно-переставна, блокова, ковзна, котюча, пневматична, механізований опалубний агрегат.

Індивідуальну опалубкузастосовують для зведення конструкцій складних неповторних форм. її проектують для кожної конструкції окремо; часом проект опалубки не менш складний, ніж проект самої конструкції. Проте, незважаючи на індивідуальність конструкції опалубки, в ній мають бути максимально застосовані елементи інвентарної опалубки (щити, кріплення тощо) і передбачено наступне використання матеріалів опалубки.

Незнімна опалубкаскладається з формоутворювальних елементів (плит, шкаралуп, блоків), кріплень та підтримувальних елементів. Після бетонування формоутворювальні елементи з монолітної конструкції не знімають, і вони утворюють з нею єдине ціле. Кріплення та підтримувальні елементи залежно від конструктивних рішень можуть бути знімні чи незнімні. Залежно від матеріалу формоутворювальних елементів незнімні опалубки поділяють на залізобетонні, армоцементні, фібробетонні, склоцементні, азбестоцементні, металеві та синтетичні. За функціональним призначенням розрізняють опалубку, яку застосовують тільки як формоутворювальний засіб, опалубку-облицювання (захисну або декоративну), опалубку-гідроізоляцію та опалубку-теплоізоляцію. Незнімну опалубку використовують у разі зведення монолітних конструкцій у важкодоступних місцях і стиснених умовах та в інших випадках при економічній доцільності.

Розбірно-переставна опалубкаскладається з окремих щитів, підтримувальних елементів та кріплень. На висоті опалубні щити підтримують риштування з інвентарних стояків та прогонів. Розрізняють Два основних види розбірно-переставної опалубки — дрібно- та великощитову (рис. VIII.4).

Дрібнощитова опалубка має елементи масою до 50 кг, що дає змогу встановлювати їх вручну. Основним елементом великощитової опалубки є великорозмірна панель, суцільна чи зібрана з дрібних щитів, пло щею від 2 до 40 м², яку встановлюють за допомогою крана. Таку опалубку застосовують під час зведення різноманітних конструкцій в промисловому, цивільному, транспортному та інших видах будівництва.

Блокова опалубка (рис. VIII.5, а, б) — це опалубна форма, яку монтують та демонтують у цілому вигляді за допомогою крана. Застосовують для бетонування однотипних конструкцій (фундаментів, колон, балок тощо) та конструкцій чи будівель, які мають однакові повторювані структурні форми (ребристі плити, житлові будинки).

Для бетонування фундаментів під колони використовують блок- форми: нерознімні індивідуальні для невеликих за об’ємом фундаментів (4...8 м³, до 2 заввишки), рознімні для фундаментів більших розмірів (до 12 м³, б м завширшки). Застосування такої' опалубки ефективне, якщо є більш як ЗО однотипних конструкцій однакових розмірів.

При різнотипних фундаментах раціонально використовувати універсальні блок-форми з набору уніфікованих великорозмірних елементів, які монтують та з’єднують у різних сполученнях.

Блокові опалубки для бетонування колон, балок чи стін будівель складаються з модульних щитів та уніфікованих з’єднувальних елементів. Переобладнують опалубки на інші розміри зміною набору щитів і відстані між з’єднувальними елементами.

Рис. VIII.4. – розбірно-переставна опалубка.

а – Уніфікована дрібнощитова опалубка; б – великощитова опалубка стін; 1 – дрібні щити; 2 – отвори в каркасі для кріплення щитів; 3 – кутовий щит; 4, 14 – ребро; 5, 13 – опалубка; 6, 23 – схватки; 7 – кутовий блокувальний підкіс; 11 – навісні риштування; 12 – елементи кріплення; 15 – стяжка; 16 – консольні риштування; 18 – механічний домкрат; 19 – анкер; 20 – підкіс-розчалка; 21 – в’язі жорсткості; 22 – позпірка; 24 – маякова дошка.

Об’ємно-переставні опалубки, що застосовують для зведення монолітних багатоповерхових будівель, розподіляють на такі, які демонтують у горизонтальному чи вертикальному напрямі.

Об’ємно-переставну опалубку, що витягується горизонтально (рис. VIII.5, в),застосовують при зведенні монолітних багатоповерхових будівель з несівішми поперечними стінами. Це П-подібна металева конструкція з опалубними елементами перекриття та бокових стін. Використання її зумовлює одночасне бетонування поперечних несівних стін та перекриття. Після бетонування блоки опалубки демонтують з використанням спеціальних пристосувань у прорізи зовнішніх стін або в прорізи у перекритті і переставляють на наступний поверх.

Об’ємно-переставну опалубку, що демонтується у вертикальному напрямі, застосовують у процесі зведення монолітних будівель змінної конструктивної схеми (з поперечними та поздовжніми несівними стінами). Використання цієї опалубки дає змогу сумістити виготовлення зовнішніх і внутрішніх монолітних стін.

Підйомно-переставну опалубку (рис. VIII.6, а) застосовують для поярусного бетонування висотних споруд із змінними та постійними поперечними розмірами по висоті (димарів, градирень тощо). Опалубка для бетонування споруд конічної форми складається з трапецієподібних щитів, які утворюють зовнішню та внутрішні оболонки. Оболонки прикріплюють до системи фіксувальних та напрямних конструкцій, яка підвішується до підйомного механізму, встановленого в центрі будівлі. Бетонування споруди виконують поярусно. Після досягнення бетоном потрібної міцності опалубку переставляють на наступний ярус, регулюючи її при цьому в радіальному напрямку.

Ковзна опалубка (рис. VIII.б, г, д) відрізняється від інших тим, що при переміщенні по висоті вона не відділяється від конструкції, яку бетонують, а ковзає по її поверхні за допомогою підйомних пристроїв. Таку опалубку застосовують для бетонування висотних будинків і споруд з незмінною за висотою формою плану (ядра жорсткості будівель, силосні башти, елеватори, багатоповерхові будівлі тощо).

Ковзна опалубка складається з опалубних щитів, підвішених до П-по- дібних домкратних рам, домкратів, робочого майданчика та підвісних риштувань. Опалубні щити звичайно 1,1... 1,2 м заввишки, виготовлені з металу, встановлюють по зовнішньому і внутрішньому контурах споруди, яку бетонують. Для зменшення зусиль тертя при підйомі опалубки щитам надають конусноеті від Ч₅₀₀ до Ч₂₀₀ висоти щита розширенням донизу, що зменшує можливість обривання бетону. При зведенні споруди опалубку піднімають за допомогою домкратів, які спираються на домкратні стрижні. Домкратні стрижні — основні несівні елементи опалубки, їх виготовляють із сталі діаметром 25...32 мм і розміщують вертикально в каналах стіни конструкції, що бетонується, на відстані 1,5...2 м один від одного. Під час піднімання забетонованої конструкції домкратні стрижні нарощують. Швидкість бетонування в ковзній опалубці становить до 3 м на добу, а виробіток на одного робітника в день — 1 1,2 м³ бетону.

Котюча опалубка (рис. VIII.б, б, в) — це опалубна форма з механічним пристроєм відривання, опускання чи стулювання, встановлена на візках, що переміщуються по колії. Цю опалубку застосовують для бетонування відносно довгих лінійних споруд постійного перерізу по довжині (тунелів, траншейних складів, протяжних стінових конструкцій). Бетонування конструкцій у котючій опалубці виконують ділянками. Після закінчення бетонування на ділянці опалубку переводять у транспортне положення і переміщують на суміжну ділянку.

Пневматичну (надувну) опалубку (рис. VIII.б, є) застосовують в основному для бетонування купольних та склепінчастих покриттів із залізобетонних оболонок ЗО... 100 мм завтовшки. Пневматичну опалубку встановлюють так. Виготовлену з синтетичної або прогумованої тканини чи армованої гуми оболонку закріплюють до фундаменту споруди. В оболонку нагнітають повітря, і вона набирає потрібної форми.

Бетонування виконують залежно від методу влаштування конструкцій як після, так і до піднімання опалубки. В останньому випадку бетонну суміш укладають на розстелену горизонтально оболонку опалубки, після чого в останню нагнітають повітря, створюючи потрібну форму конструкції. При досягненні бетоном потрібної міцності повітря з оболонки випускають, і опалубка відділяється від забетонованої конструкції.

Механізовані опалубні агрегати — це системи, які забезпечують механізацію та автоматизацію всього робочого циклу використання опалубки, включаючи її встановлення на ділянці бетонування, переведення в робоче положення, розпалублення і переміщення на чергову ділянку. Такі агрегати застосовують при зведенні висотних оболонок із змінними геометричними розмірами за висотою (градирень), лінійних конструкцій та споруд значної довжини (тунелів, колекторів, стін). Використання механізованих опалубних агрегатів забезпечує високі темпи виконання робіт та виробітку (економічно доцільно лише при значних обсягах робіт).

Опалубки будь-якого виду, оснащені нагрівальними елементами та пристроєм контролю і регулювання температурного режиму, називають термоактивними і застосовують для обігрівання бетону в зимових умовах чи для прискорення його твердіння.

Виготовлення опалубки з різних матеріалів. Дерев’яну опалубку виготовляють з пиломатеріалів вологістю до 15 % (палуба опалубних щитів, форм) і до 25 % (інші елементи), водостійкої фанери та деревних плит (ДСП, ДВП). Ці матеріали відносно недефіцитні, легко піддаються обробці, що дає змогу робити різноманітні й складні опалубні форми. Щити з пиломатеріалів та з палубою із ДСП і ДВП можна використовувати до 10 разів. Використання для палуби водостійкої фанери дає змогу знизити її масу та збільшити оборотність до 20 разів.

Металеву опалубку виготовляють з прокатних та гнутих ефективних профілів з палубою із металевого листа 2...З мм завтовшки.

Оборотність опалубки може досягти 100...300 разів. Застосування алюмінію дає змогу знизити масу опалубки, але потребує спеціального захисту від корозії під впливом дії цементного молока на алюміній. Для незнімної опалубки використовують металеві сітки, а в разі потреби суцільно металеві форми.

Синтетичну опалубкувиготовляють із склопластику, текстоліту, гетинаксу та інших синтетичних матеріалів, які досить міцні й легкі. Синтетичні матеріали мають малу адгезію до бетону, що дає змогу здобувати якісні поверхні монолітної конструкції. Оборотність опалубки із синтетичних матеріалів досягає 20... 100 разів, однак цілком синтетичні опалубки поки що менш ефективні у зв’язку з високою вартістю і дефіцитністю матеріалів. Склопластик відрізняється високою адгезією до бетону, обростає цементною кіркою, яку важко обчищати. Ефективним є використання синтетичних матеріалів, які мають малу адгезію до бетону, для покриття палуби. Листові пластики та інші синтетичні матеріали використовують також для незнімної опалубки, враховуючи їх високі ізоляційні та декоративні якості.

Синтетичні повітронепроникні та прогумовані тканини використовують для створення пневматичної опалубки, форма та жорсткість якої досягаються тиском повітря, яким її наповнюють. Оборотність таких опалубок — до 50 разів.

Опалубки з матеріалів на основі цементних в'яжучихвиготовляють із залізобетону, армоцементу, склоцементу, фібробетону, азбестоцементу. Такі опалубки застосовують як незнімні. Опалубки із залізобетону, фібробетону, армоцементу мають високе суміщення з матеріалом монолітної конструкції, що дає змогу вважати їх як єдине ціле з монолітною конструкцією при розрахунках її на міцність. Крім того, армоцемент характеризується високою міцністю та водонепроникністю. Склоцемент має високі ізоляційні якості.

Комбінована опалубкаскладається з конструкцій, виконаних з різних матеріалів, що забезпечує найбільшу ефективність їх. Останнім часом широко використовують комбіновані опалубки, в яких елементи каркаса, підтримувальні конструкції та кріплення виготовлені із сталі, а палуба і опалубні щити — з водостійкої фанери чи синтетичних матеріалів. Така опалубка, зберігаючи основні позитивні якості металевої (високу оборотність, велику жаростійкість, стійкість до місцевих навантажень), має ще й значні переваги — вона дешевша і легша.

Для поліпшення фізико-механічних якостей фанери її покривають (методом гарячого тиснення) плівкою на основі синтетичної смоли. Це покриття збільшує зносостійкість фанери, різко зменшує адгезію опалубки до бетону, паро- і водонепроникність. Таку фанеру не рекомендується використовувати лише в тих випадках, коли поверхня забетонованої конструкції підлягає подальшому опорядженню — синтетична плівка сприяє створенню склоподібної поверхні бетону, що ускладнює нанесення опоряджувальних шарів.

Вибирають опалубку з урахуванням її відповідності конструкціям, що зводяться, й економічної ефективності. При цьому пріоритет віддають технологічним чинникам, тому що вони визначають можливість застосування опалубки й умови забезпечення якості конструкції. Від технологічної відповідності опалубки споруджуваним конструкціям залежить також швидкість бетонування, що значно впливає і на економічну ефективність використання опалубки.

Отже, на першому етапі вибору опалубки визначають її позитивні технологічні якості, до яких належать можливість зведення конструкцій із застосуванням даної опалубки, ступінь її універсальності, забезпечення якості лицьової поверхні, швидкість улаштування та розбирання.

Із числа технологічно можливих варіантів опалубки вибирають найбільш економічний за показниками витрат, які віднесені до одного обороту опалубки.

Вартість опалубних робіт

де С_с — вартість експлуатації опалубки, що включає заробіток робітників, які монтують і демонтують опалубку, вартість змащування опалубки та вартість її виготовлення, грн; а — частка вартості ремонту в загальній вартості виготовлення опалубки, %; п - нормативна чи фактична (для підрахунку фактичних витрат) оборотність опалубки; С_д — вартість улаштування та розбирання добірних елементів, грн; С_в — вартість матеріалів, які можна застосовувати після повного використання опалубки, грн.

Трудомісткість опалубних робіт

де Т_м — трудомісткість монтажу та демонтажу опалубки, включаючи змащування поверхні щитів, люд.-зм.; Т_в — трудомісткість виготовлення опалубки, люд.-зм.; Т_р — частка трудомісткості ремонту в загальній трудомісткості виготовлення опалубки, люд.-зм.; Т_д — трудомісткість улаштування і розбирання добірних елементів, люд.-зм.

Витрати матеріалів на один оборот опалубки

де М_в — витрати матеріалів на виготовлення опалубки, кг; М_р — частка витрат матеріалів на ремонт у загальних витратах матеріалів на виготовлення опалубки, %.

Найефективнішим при зведенні комплексу різноманітних монолітних конструкцій є диференційне застосування опалубки найбільш раціональних видів для різних монолітних конструкцій.

Площа комплекту опалубки, м², для виготовлення монолітних конструкцій певного об’єму визначається за формулами:

де І_о — інтенсивність опалубних робіт, м²/добу; tⁿ - період оборотності опалубки, діб; k_р — коефіцієнт, що враховує резерв опалубки для її відновлення; — максимальна площа поверхні конструкції, що підлягає одночасному опалубленню, м².

Інтенсивність опалубних робіт

де S_о — загальна площа опалубки для споруджування монолітних конструкцій, м²; — коефіцієнт, що враховує перепуски опалубки; — коефіцієнт, що враховує добірні ділянки; Т — термін виконання робіт, діб.

Технологія робіт. Опалубні роботи виконують згідно з вимогами будівельних норм і правил та технологічних карт, що входять до складу проекту виконання робіт на зведення монолітних конструкцій.

Технологічні карти на виконання опалубних робіт вміщують: схеми організації опалубних робіт, пов’язані з іншими паралельно виконуваними видами робіт; маркірувальні креслення опалубки та робочі креслення конструкцій підтримувальних риштувань; специфікацію елементів опалубки та риштувань; послідовність установлення і розбирання елементів опалубки; виконання окремих операцій монтажу підтримувальних і несівних елементів опалубки; калькуляцію витрат матеріалів і праці; технологічні розрахунки термінів і графік виконання робіт; правила з техніки безпеки.

Схема організації робіт має передбачати виконання опалубних робіт на захватках, напрям руху комплектів опалубки, ланок та бригад, місця складання опалубки, майданчики для укрупнення опалубки в панелі чи блоки.

На маркірувальному кресленні схематично показують опалублену поверхню конструкції з елементами опалубки, позначеними номерами- марками, місця встановлення добірних елементів, їхній матеріал та загальний об’єм.

Опалубні роботи виконують спеціалізованими ланками, організованими на основі операційно-розчленованого принципу. Кількісний склад ланок і бригад визначають за обсягами робіт та термінами виконання їх.

Перед установленням опалубки розмічають осі конструкцій — наносять фарбою позначки на її основу та нижню частину щитів. При влаштуванні фундаментів осі позначають на попередньо забитих по контуру підошви фундаменту дерев’яних кілках.

На майданчиках укрупнення збирають панелі, форми чи арматурно- опалубні блоки, в яких разом з опалубкою встановлюють та закріплюють арматуру монолітної конструкції. Елементи багаторазово застосовуваної опалубки слід обчистити від залишків бетонної суміші; поверхню треба змастити спеціальними мастилами, які забезпечують зниження чи повну відсутність зчеплення бетону з опалубкою і тим самим полегшують наступне розпалублення конструкції.

За принципом дії такі мастила поділяють на плівкоутворювальні мастила, уповільнювачі тужавлення і комбіновані.

При застосуванні плівкоутворювальних мастил на формувальних поверхнях опалубки утворюється тонка мінеральна плівка, що запобігає прилітанню бетону до опалубки. До складу такого мастила входять петролатум (0,3...0,5 ваг. ч.), вапно-кипілка (1 ваг. ч.), вода (2...2,5 ваг. ч.) та рідке скло (0,4...0,45 ваг. ч.).

Гідрофобізуючі мастила (солідольне, петролатумно-гасове, масляне на основі відпрацьованих машинних масел, емульсій) при нанесенні на опалубку утворюють гідрофобну, тобто незмочувану, плівку. Ці мастила мають найбільше поширення.

Мастила — уповільнювачі тужавлення — забезпечують низьку міцність шару бетону, що прилягає до опалубки. При розпалубленні відривання опалубки частково проходить по контактній зоні, частково по слабкому шару бетону. Надалі поверхневі шари бетону набирають проектної міцності, якість бетону не знижується.

Найбільш ефективними є комбіновані мастила, до складу яких входять гідрофобізуючі речовини, уповільнювачі тужавлення та пластифікатори, що знижують поверхневу пористість і поліпшують якість бетону.

Установлюють опалубку в проектне положення так, щоб осі, нанесені на основі й опалубці, збіглися. Надалі відтяжками забезпечують вертикальність, потім закріплюють форму. На внутрішній поверхні опалубки наносять позначки рівня бетонування.

Установлена опалубка до початку бетонування має бути прийнята майстром. При цьому перевіряють: відповідність геометричних розмірів і позначок рівня проектним; правильність її положення відносно осей конструкції; цільність стиків і сполучень елементів опалубки; правильність установлення риштувань, підтри му вальних елементів, елементів кріплення. Відхилення розмірів установленої опалубки не повинно перевищувати нормативні та проектні.

Під час бетонування за опалубкою безперервно наглядають і виявлені недопустимі деформації відразу виправляють.

Конструктивні особливості застосування розбірно-переставної опалубки. Останнім часом у будівництві широко застосовують дріб- нощитову уніфіковану опалубку, до складу якої входять інвентарні щити різних типорозмірів з інвентарними кріпленнями і підтримуваль- ними елементами. Така опалубка відрізняється багатофункціональністю та взаємозамінністю елементів; розміри щитів мають модулі 300 і 100 мм (див. рис. VIII. 4, а), що дає змогу збирати опалубні форми конструкцій різних конфігурацій і розмірів. Уніфіковані опалубки виготовляють із сталі чи комбінованими — із сталевих елементів каркаса і кріплень та палубою із водостійкої фанери, що забезпечує багаторазове використання їх.

Конструкції дрібнощитової уніфікованої опалубки дають змогу укрупнювати її у великорозмірні панелі чи блоки, що забезпечує зменшення трудомісткості і підвищення ефективності опалубних робіт при можливості багаторазового застосування їх (див. рис. VIII. 5, б).

Укрупнені панелі забезпечуються підкосами з опорними гвинтовими домкратами, що полегшує установлення їх у вертикальне положення, а також підмостками для розташування робітників під час виконання арматурних і бетонних робіт. Для збирання блоків опалубки, які не розбирають при переставленні, застосовують кутові блокувальні елементи.

У процесі влаштування опалубних вертикальних конструкцій значної висоти робочі риштування виконують із схваток, що закріплюють до панелей опалубки. Це риштування одночасно забезпечує просторову жорсткість і стійкість усієї конструкції опалубки. При влаштуванні опалубки прольотних конструкцій для встановлення риштувань застосовують інвентарні розсувні ригелі та інвентарні розсувні, телескопічні стояки, а інколи дерев’яні (рис. VIII. 7, а, б, в). Розсувні ригелі дають змогу влаштовувати потрібний будівельний підйом опалубки прольотних конструкцій. Для розкружалення опалубки (опускання стояків) застосовують гвинтові домкрати чи гайки з гвинтовою різьбою на зовнішній поверхні сталевих телескопічних стояків (рис. VIII. 7, а, г).

Великорозмірні опалубні панелі збирають на спланованих і ущільнених ґрунтових майданчиках чи на спеціальних стендах.

При застосуванні опалубки із сталевими чи комбінованими щитами панелі збирають так. На майданчику чи стенді розкладають щити згідно із схемою панелі лицьовою поверхнею вниз, суміщають їх, вивіряють розміри панелі і кути, після чого з’єднують між собою інвентарними кріпленнями (пружинними скобами, пружинними гаками тощо). На щити укладають схватки і з’єднують з ними натяжними гаками чи гвинтами. У разі потреби зверху укладають ще поперечні в’язі чи схватки, з’єднуючи їх між собою гвинтами. До верхнього ярусу схваток закріплюють інвентарні монтажні петлі.

Перед монтажем великорозмірної опалубної панелі на ній закріплюють навісні підмостки і встановлюють інвентарні підкоси з регулювальними гвинтами.

Панелі опалубки монтують за допомогою легкого мобільного крана. Панель установлюють в проектне положення, вивіряють і з навісних драбин виконують монтажне кріплення. Після завершення монтажного кріплення з панелі знімають стропи, а монтажний кран застосовують для встановлення наступної панелі. Надалі з переносних чи навісних драбин установлюють усі робочі кріплення. Демонтують панелі у зворотному порядку.

Опалубні блоки з уніфікованої дрібнощитової опалубки збирають із окремих щитів, які спочатку об’єднують в короби замкненого контуру за допомогою монтажних кутових елементів. Після закріплення щитів у короби на них навішують схватки, які з’єднують між собою «млином», тобто з виходом їх за межі короба з одного боку кожної грані.

В разі потреби аналогічно виконують збирання короба наступного ярусу. Надалі короби ставлять один на один і з’єднують щити в місцях стику. Комплектуючи блоки значних поперечних розмірів та висоти, встановлюють також вертикальні схватки.

Блокову опалубку демонтують окремими панелями (площею 2...4 м²) за допомогою крана чи вручну окремими щитами. При незначному поперечному перерізі блоків можливий демонтаж їх поярусно (блоками) з незамкненим контуром.

Армоопалубні блоки збирають із попередньо зібраних опалубних панелей, розміри яких відповідають розмірам граней залізобетонної конструкції.

На одну з панелей установлюють арматурний каркас і з’єднують його з панеллю напівінвентарними кріпленнями. Потім на каркасі закріплюють інші панелі. Одна з одною панелі не скріплюють. Перед монтажем на блок навішують драбину та підмостки для бетонників.

Демонтаж опалубки виконують окремими панелями.

Опалубку стрічкових фундаментівпрямокутного перерізу збирають так. Спочатку з обох боків фундаменту встановлюють маякові шити з кроком 3...4 м, кратним розміру щитів. Щити закріплюють тимчасовими підкосами та розпірками. На маякові щити навішують схватки і встановлюють інвентарні монтажні підкоси з гвинтовими домкратами. Між маяковими щитами до схваток закріплюють інші щити і з’єднують їх між собою. Через 2...З м установлюють стяжки і тимчасові розпірки, після чого опалубки рихтують, вивіряють відносно осей фундаменту та закріплюють.

Опалубку східчастих стрічкових фундаментівможна виконувати окремими блоками нижньої та стінчастої частини з їхнім роздільним почерговим чи безперервним бетонуванням на всю висоту. За першою схемою опалубку збирають окремо для кожного блока бетонування за розглянутою схемою. При цьому опалубку наступного блока збирають на затверділому бетоні попереднього блока. Якщо опалубку влаштовують одночасно на всю висоту, то для встановлення опалубки вищого блока на щити опалубки нижчого через 3...4 м укладають поперечні балки (наприклад, залізобетонні перемички), на які встановлюють нижні схватки опалубки наступного блока. До схваток закріплюють щити опалубки і з’єднують їх. Через 3...4 м улаштовують тимчасові розпірки і стяжками закріплюють протилежні стіни опалубки. Для забезпечення стійкості застосовують підкоси та розтяжки.

Опалубку стін(див. рис. VIII.З, ж) починають збирати з установлення з двох боків стін маякових стояків з розкріплюванням їх тимчасовими підкосами та стяжками. При висоті стін більше ніж 3 м одночасно з маяковими стояками з одного боку встановлюють риштування. До маякових стояків гвинтами закріплюють схватки, а до них щити. У процесі встановлення щитів протилежні сторони опалубки з’єднують інвентарними стяжками, які пропускають через пластикові труби чи бетонні вкладиші-розпірки з отвором.

При демонтажі опалубки стін послідовно розбирають (зверху вниз) підкоси і маякові стояки, робочі кріплення і схватки, щити, опалубки. Останніми розбирають риштування.

Влаштування опалубки каркасних конструкційпочинають зі збирання опалубки колон (див. рис. VIII.З, б, е). За допомогою монтажних кутових елементів із щитів збирають Г-подібні блоки, які надалі об’єднують в короби. Для сприймання тиску бетонної суміші і досягнення щільності з’єднань щитів короб стискають хомутами. Для вивіряння вертикального положення опалубки колони застосовують дерев’яні клини, на які встановлюють зібраний короб та розтяжки. При висоті колони більше ніж 3 м, густому армуванні чи невеликому поперечному перерізі з одного боку щити опалубки встановлюють поярусно, через 2 м, після бетонування попереднього ярусу.

Збирання опалубки балок та ригелів (див. рис. VIII.З, в, г, д, е) починають з установлення телескопічних стояків з оголовками, що дають змогу закріпити балкові струбцини. Залежно від перерізу виготовлених монолітних конструкцій струбцини можуть спиратися на один чи два стояки. Крім того, для збільшення несівної здатності стояки можна об’єднати за допомогою спеціальних струбцин в дво-, три- чи чотири- стоякові опори. На струбцини обпирають безпосередньо щити дна (при незначних перерізах ригелів — до 300 х 100 мм) чи схватки (балки), по яких укладають щити дна. Бокові щити опалубки встановлюють на схватки чи безпосередньо на щити дна. В останньому випадку між боковими щитами слід улаштовувати допоміжні тимчасові розпірки. Бокові щити утримуються кронштейнами балкових струбцин. До закріплення їх виконують вивіряння положення опалубки та будівельного прогину, який беруть не менше ніж 3 мм на 1 м довжини ригеля.

Збирання опалубки плит перекриття, які обпираються на стіни чи збірні залізобетонні балки, починають з вивіряння позначок рівня на опорних гніздах стін чи балок, що попередньо влаштовуються для обпирання інвентарних розсувних підтримувальних ригелів. У разі потреби опори вирівнюють за допомогою твердих підкладок чи підливання цементно-піщаного розчину. Після цього з розрахунковим кроком від 300 до 900 мм установлюють розсувні ригелі. На них укладають щити опалубки. Обов’язковою умовою є обпирання щитів не менш як на три ригелі. Необхідний будівельний прогин досягають гвинтовою затяжкою і підкладанням спеціальних сталевих пластин 1...4 мм завтовшки. Опорні гнізда закривають кришками з картону, фанери чи листової сталі, щоб запобігти попаданню в них бетону.

Розбирання опалубки починають з демонтажу одного із середніх ригелів, на якому щити стикуються із попередньо влаштованим проміжком 10... 15 мм, закладеним клоччям і перекритим тонкою фанерою чи смугою листової сталі. Суміжний ригель послаблюють, відводять від щитів у центрі на 5...8 см, але не виводять з опорних гнізд. Дещо менше відводять третій ригель, після чого починають демонтаж щитів.

Опалубку ребристих перекриттів починають збирати з опалубки балок по наведеній технології. Далі встановлюють розсувні ригелі, обпираючи їх кінцями на ребра бокових щитів балок. На ригелях укладають щити опалубки плити. В місцях примикання щитів плити і балок укладають дерев’яний брусок, що запобігає защемленню щитів бетоном.

Розпалублення ребрисїих перекриттів починають з послаблення гвинтових зажимів кронштейнів балкових струбцин. Після цього опускають на 2...З см телескопічні стояки, демонтують, як описано вище, один із середніх розсувних ригелів та виконують демонтаж щитів і інших ригелів опалубки плити. Розбирання опалубки балок починають з демонтажу бокових щитів, після чого одночасно демонтують стояки і щити дна.

Конструктивні особливості і застосування нєзнімної опалубки. Найбільш поширена в практиці сучасного будівництва незнімна опалубка

із залізобетону. її застосовують при будівництві енергетичних, гідротехнічних, транспортних і промислових об’єктів, а також житлових будинків Залізобетонні опалубні елементи виготовляють різної форми — плоскі, ребристі, профільні, криволінійні та складної конфігурації (рис. VIII.8, а, б, е, ж, з, і). При влаштуванні масивних фундаментів застосовують також як незнімну опалубку уніфіковані дірчасті бетонні блоки (рис. VIII.8, ї).

Декоративну залізобетонну опалубку-облицювання виготовляють на основі білого чи кольорового цементу. При цьому особливу увагу приділяють якості лицьової поверхні плит, точності їхнього виготовлення і монтажу. Захисна опалубка-облицювання після зведення монолітної конструкції захищає її від впливу зовнішнього середовища. У цьому випадку залізобетонну опалубку виготовляють із спеціальних цементів, а опалубку-гідроізоляцію — з водонепроникного бетону. Плити опалубки-теплоізоляції виготовляють із керамзитобетону з фактурним шаром із цементного розчину. Таку опалубку використовують при зведенні багатоповерхових монолітних житлових будинків.

Опалубні елементи з армоцементу виготовляють плоскі та профільні 25, ЗО, 35 мм завтовшки (рис. VIII.8, г, д). Армоцементна опалубка проста у виготовленні, не потребує дефіцитних та дорогих матеріалів. Невелика маса плит полегшує транспортування і монтаж їх, а підвищені тріщиностійкість і водонепроникність дають змогу використовувати їх як гідроізоляцію. Армоцементні плити, виготовлені на основі білого чи кольорового цементу, використовують як декоративну опалубку-облицювання при зведенні житлових та цивільних будівель. Незнімну армоцементну опалубку застосовують у промисловому та цивільному будівництві при спорудженні фундаментів, стін, підвалів, тунелів. Профільні армоцементні плити використовують у разі зведення великих колон, стовпів, пілястрів, балок, прогонів, ребристих перекриттів кесонного типу. Важливими позитивними якостями такої опалубки є економічність і невелика трудомісткість при виготовленні та монтажі.

Фібробетонну незнімну опалубку використовують у промисловому, цивільному та енергетичному будівництві. Такі опалубні елементи мають вигляд плоских чи профільних плит 20...ЗО мм завтовшки; їх виготовляють із високоміцного малозернистого бетону, дисперсно армованого короткими (10...20 мм) металевими елементами (обрізом сталевих канатів, металевою стружкою), що дає змогу зекономити сталевий прокат, арматуру, сітку. Невелика маса плит полегшує їхнє транспортування і монтаж.

Склоцементні опалубні плити виготовляють 12...20 мм завтовшки із цементного розчину, дисперсно армованого рубаним скловолокном. Високі ізоляційні якості склоцементу дають змогу використовувати таку опалубку як опалубку-ізоляцію при зведенні підземних споруд, у тому числі в агресивному середовищі. Опалубку-облицювання виготовляють на основі білого чи кольорового цементу з гладкою чн рельєфною лицьовою поверхнею. Такою опалубкою опоряджують фасади та інтер’єри житлових та цивільних будівель. Склоцементна опалубка економічна, легка,- її можна механічно обробляти (різанням, свердлінням тощо).

Металеву сітчасту опалубку виготовляють із сталевої тканої сітки з чарунками 5 х5 чи 8 х 8 мм із дроту діаметром 0,8... 1 мм і закріплюють до арматури оцупками та прогонами. Така опалубка характеризується простотою та відносно невисокою трудомісткістю монтажу. її використовують для опалублення вертикальних поверхонь, які не потребують високої якості, а також там, де ускладнене розпалублення (у робочих швах, вузьких каналах, штрабах).

При влаштуванні незнімної опалубки ефективно застосовувати армо- опалубні блоки, що мають дві плоскі опалубні плити і армокаркас між ними (рис. VIII.8, є). При збиранні опалубки армованих конструкцій плоскі залізобетонні та армоцементні опалубні плити, що мають з боку активної поверхні петлі-випуски, кріплять до армокаркаса конструкції скрутками чи тяжами (рис. VIII.8, к, н, о). Плити, що не мають випусків, кріплять за допомогою болтів (рис. VIII.8, п) чи тяжів, які пропускають через отвори в плиті і приварюють до армокаркаса. Місця встановлення скруток чи тяжів улаштовують у вузлах армокаркаса, що забезпечує більшу жорсткість і стійкість опалубної форми. При зведенні малоармованих чи неармованих монолітних конструкцій незнімну опалубку збирають за допомогою спеціального каркаса із збірних залізобетонних елементів, улаштовуваного всередині монолітної конструкції (рис. VIII.8, л), чи інвентарного багатократно застосовуваного каркаса з металу, який встановлюють зовні конструкції (рис. VIII.8, й).

Залежно від умов робіт шви між щитами ущільнюють обмазуванням, чеканенням, набризком чи іншими методами до чи після укладання

бетонної суміші. У деяких випадках, наприклад при влаштуванні конструкцій у сухих ґрунтах, достатньо ущільнення, що виникає під час бето нування внаслідок проникнення цементного розчину в порожнину шва Після бетонування та набрання бетоном потрібної міцності зрізують автогеном усі виступці на поверхні конструкції елементи кріплень.